Читати книгу - "Дочка Чарівниць"

Айок приголомшено слухав. Слова Буду перегукувалися з його думками і мріями минулої ночі, з тією часткою його єства, що виросла з Урґхової крові, з його сімені. Водночас та частка його особистості, яку хлопець успадкував від матері, здригалася як від брехні, так і від інтриги, що мала не дати сповнитись Пісні. Водночас Айок відчував: беручи участь в цій інтризі, він віддає себе в руки Буду — і його охопила огида.

— Пісня Єдина понад усе, — врешті пробелькотів він з безпорадною щирістю, коли після короткої боротьби дух покійної матері переміг понуру, але живу тінь Урґха XIII.

— Якщо ти бовкнеш таке батькові, він не тільки спалить відразу на вогнищі цю дівчину, але хтозна, чи й ти не горітимеш разом з нею. Тоді Пісня Єдина і так не сповниться, бо Чарам не вистачатиме цієї Істоти — злісно зашипів Буду. — Її життя у твоїх руках. Тож подумай, що ти вибираєш. На другій шальці терезів — довге і щасливе панування роду Урґхів на цій землі. Хочеш ти цього, чи ні, але ти з роду Урґхів, і Пісня Єдина загрожує найближчій для тебе людині — твоєму батькові. Також вона загрожує і тобі! І тебе, і його чекає смерть!

Айок подумав, що це неправда. У нього у вухах ще звучали слова:

Однак хлопець вирішив уже нічого не казати про Пісню Єдину, не видавати її сенсу — тим паче, якщо так мало хто його розуміє. Один раз він сказав — і наслідки виявилися фатальні. Тепер мусить виправити зло, до якого сам спричинився. І хай там не знати які гарні обіцянки дає йому Буду, брехливий слуга його батька і зрадник свого народу.

— Добре, веди мене до Люелле, — наказав напрочуд рішучим, як на нього, голосом.

— Люелле? — здивувався Буду.

— Бачу, ти зовсім не знаєш Пісні, з якою борешся. Ім’я Люелле мали всі королівські дочки у роді Люілів. Якщо так, то і її так звуть, — сухо пояснив Айок.

Буду стенув плечима. Йому було байдуже, як звати Істоту, яку він спіймав, аби тільки здійснилися плани і надії, що з нею пов’язував. А про всяк випадок він не хотів наближатися до Істоти. Мабуть, у ній є щось від Чарівниць, якщо її виховали саме Чарівниці. Якщо вона захоче похизуватися своїми магічними силами, нехай хизується перед цим хлопчиськом. Нехай навіть перетворить його на скунса — значить, тоді її чоловіком буде скунс!

Дівчину перенесли у нову кімнату, звільнивши від сітей, майже в останню мить: вона вже почала задихатись від нестачі повітря і вже повірила, що надійшла її смерть. Тоді раптом двері скарбниці відчинились, у темряву ввірвалося денне світло, що на мить осліпило її. За якийсь час, коли вона знову їх розплющила, побачила, що опинилася у світлій, оббитій деревом кімнаті. Дошки пахли свіжою деревиною — і лісом. Тому запах у кімнаті такий близький їй. Однак це була в’язниця. Вікно щільно зачинене, а шибки в ньому такі товсті, яких вона ніколи не бачила. За вікном Дівчина побачила невелике подвір’я, потім мур, а за муром… Так, за муром, трошки далі від Замку, у ясному світлі дня видно було обриси руїн Арджани. Дівчина аж затремтіла від радості. Але коли обвела поглядом кімнату, збагнула, що втекти звідси не можна. З цього місця навіть невеличка мишка не вислизне. Вона припадала до всіх кутків, але скрізь її нетерплячі руки натрапляли на гладеньке дерево без жодних шпарин. Почала роззиратись: може, знайдеться щось гостре — але в кімнаті був тільки порожній стіл, два стільці, застелене шкурою ложе і маленька вбиральня, також вся викладена деревом. А двері?.. У дверях також не було жодної шпаринки, окрім густо заґратованого віконця. Врешті Дівчина стенула плечима. Що би їй дало, якби вона перетворилась на мишку і втекла через нірку? Якби вона не зустріла жодної Чарівниці до заходу сонця, могла би залишитись мишею до кінця життя. Як там казали їй Опікунки? Якщо вдаєшся до чарів тільки для власного, а не для чужого добра, вони можуть підвести…

Дівчина ходила від стіни до стіни у своїй в’язниці. І хоча вона була розкішна порівняно з льохом у Містечку, проте у тому льоху були якісь шанси. А тут… Арджана була близько — і водночас далі, ніж будь-коли. А її Опікунка мовчала.

«А може, ті, хто мене схопив, убили її? — думала тривожно Дівчина. — Може, тоді, коли я знепритомніла, вони схопили її і спалили, а я нічого про це не знаю?»

Вона знову зосередила всю свою волю і розум на тому, щоб прикликати Чарівницю. Але знову їй відповідала тільки тиша. Раптом почулися кроки. Хтось підійшов до дверей її кімнати і притулився обличчям до маленького, заґратованого віконця:

— До тебе гість, о пані. Син нашого пана й володаря Урґха XIII, принц Айок…

Лише ці слова нагадали їй всі події минулої ночі. А вона про них уже майже забула. Світло сотень смолоскипів на подвір’ї замку, юрма грізних Загарбників, вона — замотана в сітку, і якийсь страхітливий чоловік, з голови до ніг в обладунку, з головою лева. Він верещить, що треба її вбити. Із сотень горлянок виривається