Читати книгу - "Дочка Чарівниць"

Дівчина затремтіла і ніби лише зараз по-справжньому прокинулась.

— Королівська дочка Люелле?… — прошепотіла, раптом зрозумівши. Перш ніж двері відчинились і до кімнати зайшов тендітний, блідий хлопець — її одноліток, за частку секунди у свідомості Дівчини пролетіло тисячі думок. Вони пояснювали так багато загадок і відповідали на стільки запитань, на які Опікунки уникали відповіді. Отже, вона, Дівчина, — це…

— Добрий день, Люелле, — несміливо пробурмотів блідий хлопець.

— Люелле? — спитала вона мимоволі, не приховуючи подиву. Ще ніколи за все її життя ніхто так не звертався до неї. А цей хлопець вітається з нею і називає її ім’я, до того ж це традиційне ім’я королівських дочок з роду Люілів.

«О Боги», — простогнала вона у глибині душі, сповнена страху, непевності й водночас — щастя.

— Вітаю тебе, Айоку, — відповіла голосно, твердо й з гідністю. У той же час у її мозку і далі вирувала сила-силенна думок.

— Дивлюсь на тебе і… — хлопець замовк. Сіро-блакитні очі Дівчини поглянули на нього серйозно, що дуже його бентежило. — Коли подумаю, що саме ти — це Істота, про яку співається у Пісні Єдиній, що ти її головна героїня. У мене аж ноги від цього підгинаються. І я справді не знаю, як з тобою розмовляти…

Дівчина мовчала з гідним виразом обличчя, але її серце знову забилося швидко-швидко. До попередніх загадок додалася ще одна: я і Пісня Єдина? Тобто між нами є якийсь зв’язок? Це тому вони так не хотіли, щоб я зарано дізналась слова Пісні Єдиної? Але що можу відповісти, якщо навіть не знаю Пісні Єдиної? І не розумію, як це я, саме я, можу бути її героїнею?..

— Виходить, ти знаєш Пісню Єдину? — спитала стримано, весь час дбаючи про істинно королівський вираз обличчя — хоча насправді не знала, який він має бути. Однак вражений Айок цього не помітив. Бо він якраз думав, що Люелле вродлива. Надто вродлива, і що її мають оспівувати у піснях і віршах. І що не можна бути її чоловіком, коли ти — Айок — тендітний слабкий хлопець, що вміє лишень писати вірші. «Я міг би їй присвятити вірш, навіть не один, але не можу бути її чоловіком», — подумав він зі смутком і водночас з певним полегшенням. Бо насправді думка про шлюб його лякала. Лише зараз він зрозумів це і, прийнявши рішення, що напевно не проситиме руки цієї дивовижної принцеси, казкової Істоти з Пісні Єдиної, відчув себе вільним. Вільним і щасливим, бо в той же час він був поруч із нею.

Раптом хлопець побачив, що у сіро-блакитних очах Люелле щось заблищало, і перелякався. Сльози?..

— Ти плачеш? — спитав проникливо. — Плачеш, що ти у неволі? Я тобі допоможу, клянуся! Ось побачиш, мені це вдасться, і ти звідси втечеш! А Пісня Єдина здійсниться! До самого кінця!

Так, Дівчина плакала. Не з відчаю. Чарівниці навчили її не здаватися навіть у складних ситуаціях. Плакала, бо на її шістнадцятилітні плечі раптом звалилось надто багато. З безтурботної здібної учениці таємничих Чарівниць вона стала спадкоємицею великого королівського роду — і відчула величезну не відому досі відповідальність, пов’язану з Піснею Єдиною. А тим часом вона про це нічого не знала. І далі, по суті, нічого не знає. Що вона має сказати цьому хлопцеві? Правду — чи й далі вдавати гордовиту й сповнену гідності королівську дочку, якій нічого не страшно?

— Айоку… — прошепотіла раптом, йдучи за якимось таємничим імпульсом. — До сьогодні я не знала, хто я і не знаю Пісні Єдиної, окрім кількох куплетів про історію Великого Королівства і його рабства. Я не знаю, про що ти говориш, і не знаю, що мені робити. Я вперше почула, що Пісня Єдина і я пов’язані якось між собою. Те, ким я є, так зненацька впало на мене… і це прекрасно… але… але в той же час… це жахливо! Я лише зараз починаю боятися, та ще й дуже! Ще вчора я боялася тільки смерті, а сьогодні знаю, що йдеться про щось набагато більше, ніж просто про мою смерть чи моє життя. Допоможи мені це збагнути, Айоку…

— Ти не знала, що ти — Люелле? — здивувався Айок. — І не знаєш Пісні Єдиної? Як таке може бути?

— Я не знаю, хто мене народив, не пам’ятаю моєї матері, не пам’ятаю майже нічого зі свого дитинства. Мені здається, що завжди, від самого малечку, я була дочкою Чарівниць, хоча довго не знала, що вони — Чарівниці. До семи років мною опікувалася Перша Чарівниця, потім Друга Чарівниця, у тринадцять років — Третя. А зараз у серці Арджани залишилася моя передостання Опікунка, Четверта Чарівниця. Мабуть, є ще П’ята, яку я мала побачити цієї весни. Жодна з Опікунок не хотіла назвати мені мого імені, ні слова не сказала про моє покликання, хоча зараз, коли згадую деякі їхні слова, вони ніби натякали на те, що я довідалась сьогодні, але то були лише натяки, дуже туманні… Досить довго я думала, що також маю стати Чарівницею. Скільки разів під час нашої мандрівки країною десь співали Пісню Єдину — і жодного разу мої Опікунки не дозволили, щоб я почула, як вона закінчується, — говорила Дівчина. Із цією розповіддю, яку вбирав у себе піднесений Айок, їй додавалось сміливості й висихали перші у її житті сльози. — В Арджані, у Палаці Королів, я була на диво щаслива, навіть більше, ніж у Лісі, і в той же час неспокійна. Я відчувала, що зі мною щось незбагненне відбувається, щось таке, яке пов’язує мене з кожним каменем Палацу й цілої Арджани, з кожним збереженим шматочком міста. Так, ніби колись, дуже давно, я вийшла з міста і знову сюди повернулась. А я ж ніколи раніше його не бачила!