Читати книгу - "У череві дракона"

— Щойно телефонував Жовтий, він за кілька хвилин буде тут. — Андрій Данилович невдоволено пожував повітря, що видалось йому несмачним, і запитав: — Як ваші успіхи? Мирослава каже, що ви зробили якесь надзвичайне відкриття.

А Мирон усе ще не міг звільнитися від розпеченого шолома, що міцно стискував його скроні, — здавалося, під черепом працював реактор. Змусив себе посміхнутися, але й сам розумів, що посмішка в нього ідіотська.

— Даремно Мирослава…

— Що даремно?

— Розголошує… Я поки що не готовий це обговорювати. А Іван Корнійович сам зателефонував чи, може…

— Сам, — неохоче буркнув Андрій Данилович. — Щоб привітати Мирославу Яківну з жіночим святом.

Так ось чому вона сьогодні зранку піклується квітами! Негарно вийшло, дуже негарно. Якщо Мирослава й образилась, то цілком справедливо. Лише тепер помітив на столі серед тарілок і келехів три великі гладіолуси — такі зараз не продаються. Це, звичайно, із тієї оранжереї, де навіть узимку можна рвати помаранчі.

Почуття ніяковості було йому на користь — воно хоч трохи допомогло орієнтуватися у звичному, обжитому просторі, що тепер чомусь повставав проти нього. І навіть голос Андрія Даниловича зазвучав виразніше.

— Незручно перед Марією Капітонівною, — розгублено мовив Мирон. — Якось випало з голови…

— Заспокойтесь. Іще не пізно. Зараз лише пів на дванадцяту.

Мирон глянув на годинник — і це також його здивувало: невже відтоді, як почалось оте, минуло лише якихось півтори години? Але ж він за цей час встиг облетіти Всесвіт! Проте й зараз політ іще триває — Мирон відчував, що на землі серед людей лишився біоробот з його обличчям, а сам він як особа іще не звільнився від тієї аудієнції, де частіше приймають бродячих філософів і поетів, ніж державних діячів.

Йому б швиденько переодягнутися — це б значно применшило враження ненормальності, але Миронові таке не спало на думку. Він лишився у піжамній куртці й тренувальному костюмі, який обтягував його обважнілу постать. Мирослава, що повернулася з шампанським, кинула на нього критичний погляд, але нічого не сказала, ба навіть за його спиною підморгнула Андрієві Даниловичу: мовляв, хіба ж не бачите? Той ледь помітно кивнув головою. Але все це лишилося поза увагою Мирона.

Грива спіймав себе ось на якій думці: фізикам, мабуть, здається, що квант простору народжується із кванта дії — в тій послідовності, в якій вони входили в історію науки. Насправді ж стала Планка як світова константа народжується із кванта простору: вакуум викидає із себе порцію енергії так само, як шланг у ванні викидає порцію води, — поштовхами, імпульсивно. То ж бо є найперший і найменший розрив простору. Цвяшок, вбитий у світовий простір…

Мирон Сидорович посміхнувся до своїх думок: справді ж бо, треба бути схибнутим, щоб забивати цвяхи у світовий простір.

Мабуть, цього разу його посмішка виглядала природніше — Мирослава теж підбадьорливо всміхнулася:

— Яка рання весна цього року! Ти, любий, коли збираєшся взяти відпустку? Я вчора була в Літфонді… Туди телефонувала одна шанована людина… — Мирослава виразно, з вдячністю подивилася на Андрія Даниловича. — Нам пообіцяли три путівки в Коктебель. Там у них також Будинок творчості. Письменники сім’ями туди їздять, з дітьми…

— Я ще про відпустку не думав.

— А ти подумай. Зараз буде Іван Корнійович, я його запросила. Одразу й домовтесь.

— Треба, треба, — статечно мовив Андрій Данилович, перегортаючи останній номер журналу «Україна». — Вам, Мироне, треба відпочити. Як тільки почнуться шкільні канікули, так і вирушайте.

Він назвав Гриву просто Мироном — по праву старшого, бо й справді був старший років на десять. В цей час у двері подзвонили — то був Іван Корнійович. Жовтий також не забув про жіноче свято — врочисто підніс Мирославі червону гвоздику.

Коли Мирослава налила шампанське (Мирон знов проґавив свій обов’язок), Андрій Данилович проголосив за неї пишномовний тост — так ніби це був дипломатичний прийом. А проте Мирославі тост сподобався — вона зашарілася, мов школярка.

Іван Корнійович почувався сковано і покрадьки зазирав у вічі Миронові, мовби очікував від нього чогось незвичайного. Звісно, він з готовністю пообіцяв відпустку — це не становило жодної проблеми.

— Вашу докторську прочитав академік Смородин. Ви ж, мабуть, знаєте, що він працює над проблемами гравітації.

— І що він сказав?

Це запитав Андрій Данилович — запитав тому, що помітив невдоволення в очах Мирона. Обличчя Гриви так пересмикнулося, ніби йому нагадали про якийсь аморальний вчинок. Жовтий це також помітив — на його калмицькому обличчі з’явився вираз заклопотаності.

— Сказав, що знайшов для себе багато цікавого. Фізики взагалі ставляться до нашого брата скептично. І якщо академік Смородин так відгукнувся… Він пообіцяв написати рецензію.

— От бач! — радісно вигукнула Мирослава, скуйовдивши пестливими пальцями густу чуприну чоловіка. — Я ж кажу, тобі не слід баритися із захистом. А ви як гадаєте, Іване Корнійовичу?

Членкор ховав під столом руки, наче боявся: Андрій Данилович побачить, що він не вміє тримати ножа й виделку.

— Думка про дисертацію вже склалася. Чого ж зволікати?..

Тим часом Андрій Данилович помахав над столом згорнутим у рурку журналом.

— Доведеться знову міняти редактора. Немічна сірятина. Навіть фотографувати іще не навчились. А вірші… Наче із тридцятих років викопали. Партії зовсім не потрібно, щоб на її честь публікували вправи нездарних віршомазів. Ну, гаразд, — звернувся він до Мирона. — Я передам від вас вітання Марії Капітонівні, можете не турбуватись. А вас, Іване Корнійовичу, прошу завтра завітати. Просто зранку. Свого помічника я вже попередив.

Він уклонився й вийшов, Мирослава вишмигнула за ним. Членкор, зітхнувши з