Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » У череві дракона 📚 - Українською

Читати книгу - "У череві дракона"

268
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У череві дракона" автора Микола Данилович Руденко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 73 74 75 ... 219
Перейти на сторінку:
полегшенням, пройшовся по кімнаті, відтак докірливо похитав головою.

— Що з вами сталося, Мироне Сидоровичу? — Жовтий сів поруч із Мироном і поклав руку йому на коліно. — Розумієте, якби я повірив тому, що мені про вас сказали…

— А що вам сказали?

Мирон уже збагнув, що Іван Корнійович з’явився не сам, а був викликаний, — йому належало розібратися в психічному стані свого заввідділом і завтра ж доповісти Андрієві Даниловичу. Але ж Мирослава… Проте Мирон на неї не ображався: він знав, що виглядає справді ненормальним, — особливо тоді, коли хотів здаватися веселим і бадьорим. Не біда, вона згодом усе зрозуміє — треба лише їй пояснити.

— Мироне Сидоровичу, — продовжував допитуватися Жовтий. — Я дуже вас прошу: розказуйте все. Якщо я вас не зрозумію — ніхто не зрозуміє… Не дивіться на мене так, я не сказав нічого зайвого. Бачу, ви пережили велике потрясіння. Але що ж це було? Ви справді сказали дружині, що відкрили формулу Бога?.. — Жовтий сумно посміхнувся — і в куточках його рота, де мали бути кутні зуби, відкрилися темні порожнини.

— Скажіть, ви вірите, що людина… Будь-яка людина, не обов’язково Мирон Грива… Вірите, що людина здатна мати безпосередній контакт зі Світовим Розумом? Гадаю, це те саме, що Святий Дух. Різні назви того ж самого. Вірите?..

Жовтий підняв голову догори й деякий час непорушно розглядав стелю. Потім наблизився до вікна й виглянув на вулицю.

— Я вчора був у лісі, там іще лишилося трохи снігу. А в місті вже ніде немає… — Рвучко обернувся і майже крикнув: — Вірю!..

Запала тривала мовчанка. Напруження потроху спадало, Мирон Сидорович пробував відшукувати слова, здатні пояснити те, що він пережив і пізнав. Але поки що не подавав голосу.

— Ви добре знаєте творчість Писемського? — несподівано запитав Жовтий.

— Що саме ви маєте на увазі?

— Роман «Масони».

— Не пригадую. Здається, не читав… Чому ви про нього згадали?

— У цьому романі автор багато уваги приділяє питанню, яке ви зараз порушили. Писемський виріс у середовищі масонів. Він розповідає про них, нічого не приховуючи. На повній правді. Йдеться навіть про історичних осіб — таких, скажімо, як Сперанський. Деякі масони вміли входити в контакт зі Світовим Розумом тоді, коли цього бажали. Це в них називалося «розумним робленням».

— І ви в це вірите? — не приховуючи подиву, запитав Мирон Сидорович.

— Це написано так, що не можна не вірити. А крім того… Ну, декотрі йоги, скажімо. Свідчень такого контакту дуже багато. Чому ж я повинен усі ці свідчення вважати шахрайством? А Святий Дух чи Світовий Розум… Питання святості — справа суб’єктивна. Я ось що гадаю: цинізм народжується там, де вмирає святість…

— Ви так написали передмову до творів Сковороди, що мені навіть здалося: ви поділяєте його переконання.

Іван Корнійович посміхнувся:

— Це можна висловлювати лише принагідно — тоді, коли ти розглядаєш твори Сковороди. Раз ми його не перекреслюємо, то треба ж якось показати, за що йому така шана… — Іван Корнійович знову торкнувся Миронового коліна, мовби саме через коліно можна передати найпотаємніші думки. — Ось що, Мироне Сидоровичу… Давайте все це обговоримо через кілька днів. Я ж розумію, що у вас зараз кожен нерв світиться від перенапруження. Приходьте до мене десь числа дванадцятого. Так, щоб у вас було в запасі години три-чотири. У мене є китайський чай, навіть традиційний самовар. Будемо роздмухувати чоботом. А поки що… Поки що не лякайте їх, Мироне Сидоровичу. Я вже якось заспокою Андрія Даниловича. Гаразд?…

Мирон без ентузіазму відгукнувся:

— Гаразд.

Розділ дванадцятий

Лише одинадцятого березня Мирон Сидорович відчув, що образи земного світу поволі почали проникати в його обпалений космічним полум’ям мозок. Уже йому не треба було силувати себе, щоб усміхнутися — Мирослава помітила, що його усмішка стала природна. Вона боялася заговорити про його відкриття — була певна, що почує те саме: «Відкрив формулу Бога». А така заява кого завгодно здатна сполошити й навернути на думку про психічну хворобу. Мирослава помічала, що Мирон потроху почав очунювати. З’явилась надія, що синдром богошукацтва не такий глибокий — це незабаром минеться, буде витіснене новим захопленням.

Якось навіть жартома кинула:

— А знаєш, не завжди приємно, коли твій чоловік такий безнадійний однолюб.

Мирослава й сама не знала, скільки в цих словах було жарту, а скільки тверезо розрахованого побажання: якби він закохався, всі оті занебесні формули як вітром здуло б. Але, ясна річ, його закоханість має бути виміряна на тих вагах, які Мирослава триматиме у власній руці. Вона подумки перебирала подруг, котрі годилися на роль коханок, та всі вони були її ровесницями, а крім того, як здавалося Мирославі, значно поступалися їй вродою.

Мирослава не здогадувалась, що найвища в світі закоханість полонила душу її чоловіка — віднині й назавжди. То була закоханість у небо, землю, зорі та в кожну галузку, в кожне зелене стебельце, що спиналося поміж дерев, розкошуючи в сонячному промінні. Світ належав йому особисто, як належали йому особисто син, дружина; як було його особистим багатством усе, що він виніс із свого сорокалітнього життя, — і те, що його оточувало, і те, що, попрощавшись із земним світом, жило в його пам’яті та десь іще: можливо, в центрі Галактики. Здавалося, в ньому відкрилися нові центри відчувань — мовби занебесний вогонь, що впав на його мозок, був ключем від вищого поверху його душі. Той поверх був незнайомий навіть самому господареві, його вікна завжди були темні. І раптом чиясь владна рука засвітила світло — поглянь, господарю, на власні багатства, адже ж це все належить тобі! Там начебто й не було нічого такого, чого б він раніше не бачив, але ж тепер йому стало ясно: досі він бачив жалюгідні копи, лише зараз йому

1 ... 73 74 75 ... 219
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У череві дракона», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У череві дракона"