Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том II"

Якось увечері, коли я, приготувавши уроки, читав узяту в дяді Власа книжку, раптом почув голос Павки, Він питав у мами, чи я дома.

Чого б це так пізно?..

Не встиг я заховати книжку, як Павка був уже у мене в кімнаті.

— Здоров, Левко, — привітався він, скинувши очима на стіл. — У тебе тепло. А надворі така холоднеча, що просто — брр!.. Мабуть, сніг випаде.

Він скинув окуляри, що враз спітніли від тепла, і почав хусточкою терти скельця. Без окулярів він не був схожий сам на себе. Крізь скельця його очі завжди дивились зверхньо і трохи суворо, як у дорослого. А зараз вони безпорадно кліпали… Потім надів окуляри і знову став самим собою. Кивнув головою на книжку:

— Вивчаєш?.. Добре робиш. З тебе справжній моряк вийде. А от мені про море тільки мріяти.

— Чому?

Він засмучено усміхнувся:

— Очі…

— А-а, — протяг я, вражений, що він так просто й одверто сказав про свою ваду. — Але ж ти разом з усіма бот будуєш. І теорію вчиш…

— Будую. І теорію вчу. А от плавати — зась…

Мені чомусь стало жаль Павку. Взагалі він непоганий хлопець. Ну, хвалений і перехвалений відмінник! Але ж шкоди нікому ніякої не робить, та ще, дивись, і пояснить щось, коли в нього питаєш. Правда, пояснює він так, ніби ти проти нього взагалі — комашка, але то вже така вдача…

І я сказав, щоб втішити його:

— Нічого, все одно в море разом сходимо.

— Звісно ж, що сходимо, — вже веселіше сказав Павка. — А я до тебе з одним ділом прийшов… — голос його став твердим, і, як завжди, по-дорослому заблищали очі за скельцями окулярів.

— З яким?

— Скажу одверто, прийшов я до тебе як голова загону. Треба щось робити з Ільком Зарубою.

Я насторожився:

— А що?..

— Увесь наш клас уже вирівнявся, — вів далі Павка. — Вчитись стали краще. Дисципліну підтягли. Ось і в тебе вже оцінки добрі. А Ілько всіх донизу тягне. По вуха у двійках сидить. Через нього й іншим може несолодко бути…

— Це тобі, як голові загону? — спитав я, а сам подумав: «Даремно я тебе тільки що непоганим хлопцем назвав!»

Павка пустив мої слова повз вуха.

— Ви ж з ним — друзі, всім відомо. От і допоможи йому.

— Нічого з цього не вийде, — сказав я.

— Чому ж?

— Бо до нас моя мама його не пускає.

— Не пускає? — здивувався Павка. — Це, може, відтоді, як ото за горобця вигнала?

— І відтоді, й завжди… Вона не хоче, щоб я з ним дружив.

— Це гірше… Але можна ж з твоєю мамою поговорити. Розкажемо, в чім річ, вона зрозуміє й дозволить.

— А як Ілько сам не захоче, щоб я йому допомагав?

— Захоче. Через те ж я до тебе й прийшов. От зі мною не захоче, скаже, що це я як голова загону собі ціну набиваю. А ти Міг би з ним — по-товариському, по-дружньому… Тут саме у кімнату зайшла мама.

— Про що ви тут розмовляєте? — запитала.

Я знав, що Павку мама шанує, вона частенько говорила: «От хлопець розумний! Людиною буде. З нього приклад бери».

Тому на її запитання я промовчав. Хай цей розумний Павка й розмовляє.

Він спершу ніби трохи знітився, але сказав:

— А ми хотіли поговорити з вами… — І розказав, чого прийшов.

— Знаю, які то будуть заняття, — сказала мама. — Ілько і Левка в двієчники потягне. Добра тут не жди.

— Не потягне, — встряв я. — Ось я знову дві четвірки приніс. Поки ми балакали, прийшли дядя Влас і тато. Вони ходили прогулятись перед сном. Обоє були веселі, з розчервонілими на морозі щоками.

— А чого ж, хай помагає, — сказав тато, вислухавши, в чім річ.

І дядя Влас підтримав.

— Давно вже треба б.

У неділю я прокинувся пізно. В кімнаті було незвично біло і ясно. Я схопився з ліжка, кинувся до вікна. На шибках лежали срібні візерунки, яких не зміг би намалювати жоден художник у світі. Тут були прозорі листки папороті, гілочки ялинки, сріблясті казкові квіти. І як ото мороз уміє малювати на шибках тик точно і гарно?..

А що робилося за вікном!

Надворі лежав сніг. Чистий, іскристий, ще ніким не потоптаний сніг!.. Я аж підстрибнув від радощів. Ніби прийшло несподіване й велике свято.

Згадав, що до мене має прийти Ілько. Тепер він часто ходить, і ми з ним готуємо домашні завдання. Спершу мама тільки те й робила, що приходила до мене за чимось у кімнату. То їй треба щось взяти, то — щось покласти. Я добре знав, що нічого їй не треба, і приходить вона тільки для того, щоб подивитись, чи ми не пустуємо, чи готуємо уроки. Та згодом вона заспокоїлась. Особливо як Ілько виправив двійку з фізики на трійку, а я одержав п'ятірку.

Сьогодні Ілько мав прийти знову. Але я вирішив, що вчити уроки ми будемо недовго, а побіжимо гуляти на сніг.

От би оце ще лижі!

Лиж у мене не було, бо у нас