Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том II"

Я побіг на кухню, де мама готувала сніданок.

— Мамо! Дивись, який сніг випав!

Звісно, вона раніше за мене бачила той сніг, бо раніше встала, але ще раз глянула у вікно і сказала:

— Гарний сніг. Такий у нас рідко буває.

— А я завтра знову п'ятірку принесу. По геометрії. Так здорово вивчив, що буде тільки п'ятірка — не менше!

— Це ти хочеш, щоб я тобі лижі купила?

— Еге ж, лижі! — аж підстрибнув я, радий, що мама така здогадлива.

— То не надійся, не куплю, — раптом відрубала мама і наче вилила на мене відро холодної води.

— Чому?.. — розгублено спитав я.

— Дуже ти багато хочеш. Не встигне весною сонце блиснути, подавай тобі новий футбол. Не встигне сніг упасти, подавай тобі лижі. А гроші де на все це взяти?.. Влас Микитович і так каже, що занадто вже ми тебе балуємо.

— У тата є гроші… — надув я губи. — Скільки вони там коштують, ті лижі!..

— От-от, — ухопилась мама за мою думку. — Тобі все ніпочому! Тільки й знаєш, що «в тата є гроші»! Звик, що все так легко і просто: захотів — на… Обійдешся й без лиж. Он там, у сараї, санки лежать, бери й катайся.

— Що мені ті санки?.. — запхикав я. — Он у нас у школі, казав фізкультурник, скоро змагання будуть. То ти хочеш, щоб я не тренувався і двійку по фізкультурі схопив? Так?

Звісно, такого вчитель фізкультури не говорив і ніяких змагань не передбачалось. Я тільки хотів налякати маму двійкою. Але вона була невблаганна.

— Якщо змагання, то нехай школа й дає лижі… Та й які там змагання? Ось тільки сонце вигляне, то від снігу одна грязюка залишиться.

— Ну, ма-а-мо, — не вгавав я, — мені ж тре-е-ба!..

— Іди геть і не мороч мені голову!

Це була вже тверда і остаточна відмова.

Бо коли мама здавалась, вона казала: «Іди до батька й проси. Він гроші заробляє, а не я». Тоді я йшов і казав татові: «Мама казала, щоб я до тебе звернувся…» Це означало, що мама згодна, і тато вже не міг відмовити.

Цього разу вона до тата не послала. А це вже означало, що коли б він навіть захотів дати гроші, то вона не дозволить.

І я пішов від неї, ламаючи голову, де взяти лижі.

Тільки поснідали, з'явився Ілько. Він уже встиг набігатись на морозі — обличчя в нього було, як червонобоке яблуко, а очі блищали. Увесь він мовби складався з невидимих пружинок, не міг ні всидіти, ні встояти спокійно, а весь час вертівся, махав руками і молов язиком:

— Левко!.. Ух, і сніжок!.. Давай швидко повчимо уроки і — гайда на сніг. Та чого ти такий невеселий?.. Що таке?..

— Мама на лижі грошей не дає, — поскаржився я.

Ілько покрутив головою.

— Це справді погано. Зараз би лижі — в самий раз!

Ми сиділи над природознавством, вивчали літні квіти, а думки наші увесь час наверталися до зими, яка була ось зовсім близько, за вікном, до снігу, до лиж…

Ілько раз у раз схоплювався, хукав на шибку, псуючи намальовані морозом квіти та візерунки, заглядав у вікно і показував мені піднятий угору великий палець, що означає: «Надворі — во!..» А я тим часом думав, чи не спробувати ще раз випросити грошей?..

Я почував себе незаслужено ображеним, і наука не йшла в голову.

— А знаєш що, Левко? Як захочемо, то лижі будуть. І не одна пара, а дві.

— Де ж ми їх візьмемо? — здивувався я і водночас зрадів, бо знав, що коли Ілько щось обіцяє, то недарма.

— Візьмемо в школі, в спортзалі.

— Хто ж нам їх дасть? Там же вихідний, все зачинено.

— А ми й просити не будемо. Самі візьмемо.

Радість моя згасла.

— Ще побачить хтось…

— От дивак!.. Візьмемо так, щоб ніхто не побачив. Ми ж — не назовсім. Покатаємось і повернемо.

— Воно-то так, але ж без дозволу…?Ілько зареготав.

— Та хто ж знав, що вночі отакий сніг випаде? Коли б ми знали, то попросили б. І ти думаєш, що фізкультурник не дав би? Ого!

Ілько бачив, що я ще вагаюсь, і насідав, насідав:

— А увечері покладемо назад. Ніхто й знати не буде. Вони ж там все одно задарма лежать. А ми б, знаєш, як покатались! З отієї гори, що ото влітку на велосипеді. А не хочеш, то я й сам. Тільки самому не так весело. То б ми — із гори, і — навперегінці!..

Теж мені сказав — не хочу!.. Та я так хочу, що аж піджилки тремтять!.. А що, і правильно каже Ілько: лежать десь там у кутку лижі і пилом припадають, забуті й нікому не потрібні. Що ми їх візьмемо, що ні, від цього нічого не зміниться. То краще ми з Ільком хоч накатаємось!..

— Згода…

Ми так-сяк прочитали задані додому сторінки, запевнили одне одного, що тут уже все ясно, поскладали