Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том II"

Сніг хрустів під ногами. Ми йшли швидко, бадьоро.

Але перед шкільними ворітьми я сповільнив ходу. Ілько теж. І хоч нікого стороннього ніде й близько не було, він сказав пошепки:

— Чекай тут… А я зайду гляну з того боку…

Він зник за рогом щільного дощаного паркану. А я сторожко озирався довкола, боячись, щоб хтось не з'явився на вулиці. Та ось Ілько виринув із-за рогу, приглушено сказав:

— Ходімо… Нікого немає…

Ми обійшли шкільне подвір'я, пригнувшись, пролізли під кущами дубняка. Сніг сипався за комір, але я на те не зважав.

Ілько перший шмигнув у дірку в паркані. Я — за ним. Вузьким проходом між сараєм для вугілля і нашою майстернею ми пробралися до глухої стіни школи.

— Ось шибка розбита, — показав Ілько. — Ми тільки скло виймемо. А там — яз коридора і в спортзал.

Вікно було височенько, тому Ілько наказав мені:

— Нагнись, підстав спину.

Я нагнувся. Ілько спритно скочив мені на спину, витяг шибку. Потім підстрибнув на моїй же спині, зіп'явся на руках і зник за вікном.

Я притиснувся до стіни, причаївся. А що, як зараз де не візьметься сторож і вигукне: «Ви що тут, хлопці, робите?»

Довго, ой, як же довго нема Ілька!.. Мені вже й на лижах перехотілося кататись. Краще б уже, як мама радила, взяти санки. І не тремтів би я оце зараз, як цуценя на морозі, а весело катався б з гори…

Нарешті з-за стіни вилинув Ільків голос:

— Бери!

З вікна стирчали лижі. Я швидко схопив їх і поклав на сніг.

— Бери!.. — знову почув я.

Ілько подав чотири лижні палиці. Швидко виліз і сам.

Та не встигли ми вибратися з двору, як побачили, що вулицею йде якийсь чоловік. Ми присіли, зігнулися, завмерли за парканом… Чоловік пройшов, не помітивши нас. Тоді ми, озираючись та кваплячи одне одного, пролізли крізь дірку в паркані і бігом подалися на околицю міста…

Спершу нам було не дуже весело. Обоє все-таки почували за собою провину. Але згодом забули про все на світі і тільки катались та катались…

Зимовий день короткий. Незчулись, як і вечір підкрався.

Назад у темряві ми вже не боялися іти з лижами. Вирішили у вікно знову не лізти, а вкинути лижі у коридор і поставити на місце шибку.

Тільки-но ткнулися до шкільного паркану — бачимо: по двору ходить сторож. Ми впали на сніг і затамували подих. Повільно, по-старечому швендяв дід від школи до сарая, від сарая до школи, носив дрова, вугілля. Мабуть, готувався розпалити на ніч печі.

— От бісів дід! — лаявся тихо Ілько. — І носить же його!..

Діда носило по двору довго. Уже в нас покоцюбли руки й ноги. Треба було раз у раз терти ніс і вуха, щоб не відморозити. А сторож, наносивши палива, почав обходити школу.

І раптом обоє ми забули й про холод, і про голод. Сторож підходив до вікна, з якого ми витягли шибку. Помітить чи ні?..

— Не помітить у темряві, — заспокоїв мене Ілько. Але дід помітив.

Зупинився біля вікна, постояв з піднятою головою, потім оглянувся навколо себе — і мені на мить здалось, що він нас побачив. Але то тільки здалось. Дід нахилився, взяв шибку, повертів її в руках і почав ставити на місце, щось сердито бурмочучи.

— Що ж нам тепер робити? — запитав я приголомшено.

— Катаймо звідси, — сказав Ілько. — Заховаємо в себе дома. А завтра увечері принесемо.

— Ти хочеш, щоб я додому лижі взяв? А як батьки знайдуть?

— А ти заховай так, щоб не знайшли.

— Ні, не хочу брати додому, — відмагався я. — Як знайдуть, то буде мені!..

Сторож знову зачовгав по двору. Видно, шибка не на жарт його збентежила, і тепер він ходив та приглядався до інших вікон, зазирав в усі закутки. Так міг і на нас наткнутися.

— Відповзай, — сказав мені Ілько і перший почав рачкувати. Ми звелися на рівні ноги тільки тоді, коли дід уже не міг ні побачити нас, ні почути.

— А ти ж що, — сказав Ілько, — хочеш, щоб я обидві пари лиж ніс додому? Ні, давай ховати кожен свої.

— Ну гаразд, — погодився я.

— І мотай швидше додому, бо ще розплачешся, — додав Ілько.

Я справді ладен був розплакатись — від того, що нам не пощастило покласти лижі на місце, від холоду, який уже так допікав, що я зігнувся, як старий дід, і тільки цокотів зубами, від Ількових образливих слів.

Навіть не попрощавшись, ми розійшлися.

Перш ніж зайти до себе в двір, я заглянув через паркан, чи там нікого немає, а потім уже шмигнув у сарай. У сараї було дуже темно. Навпомацки я заліз за дрова і тут наткнувся на свій забутий, так і не відремонтований велосипед. Відіпхнув його вбік, почав кудись навмання засувати лижі. Необережним рухом зачепив якусь дровиняку, що лежала зверху. Вона впала і так боляче вдарила мене по нозі, що я аж засичав, мов гусак. І тут уже не витримав, заплакав.

Коли біль вщух трохи, я пішов у хату.

— Боже мій! — крикнула мама, глянувши на мене. — В самій курточці — на цілий день! Чи в тебе є розум у голові?.. Та на кого ти схожий? Ти тільки глянь на себе!..