Читати книгу - "Химери Дикого поля"

Так воно тривало, аж поки пішли чутки, що збирається государ волю мужикам дати. Тоді володів маєтками Петро Травін, їздив він до самого Петербурга дізнаватися, і сказали йому там, що рішення прийнято Олександром Другим остаточно і нічого вже не змінити. Але були всі Травіни характером різкі, підкорятися не любили. Були кріпаки їхнім майном, і просто так віддавати його вони не бажали, хоч царю, а хоч і самому Господу Богу. Хотів Травін заколот дворянський влаштувати, щоб царя скинути, поставити іншого, який би волю мужикам не давав. Та дворяни скаржилися на волю мужицьку залюбки, а як до справи, то протидіяти государю і подумати боялися. Зрозумів Травін, що рятуватися самому доведеться. Спочатку хотів виїхати кудись. Але як на Захід, до Європи, так там вже ніде рабів не залишилося, давно бидлу волю дали. А як на Схід, то і далеко, і агаряни дикі. Коли почув Травін про те, що у землях колишнього Стародубського полку є дивна ріка Снів, якщо нею поплисти, то можна дістатися земель вільних, які нікому не належать.

Зацікавився Травін, поплив туди сам з вірними козаками, які зробили для походу кілька справжніх чайок запорізьких. По дорозі нападали на них чудовиська, але у двірні і рушниці були, і гарматки дві невеличкі, списи та шаблі, то одбилися. Припливли і побачили, що дійсно є землі. Не те, щоб вільні, але жили на них дикуни, на яких уваги можна було не звертати.

– Дикуни? Які дикуни? – зацікавився я. Ледь живий, а оце слухав, запитував.

– А такі, що у шкірах ходять, заліза не знають, живуть у барлогах. Сильні, наче ведмеді, не одну кулю доводилося витратити, щоб вбити велетнів цих.

– На диких схоже, – сказав я.

– А ти і про диких знаєш? – здивувався Бар-Кончалаба.

– Та звісно знаю. Битва ж з ними була!

– Битва? Ану розкажи! – письменник дуже зацікавився.

– Ні, давай ти спочатку про історію, а потім вже я.

– Ну добре. Ото, значить, побачив Травін, що як ліси звести, то буде земелька, де кріпаків поселити і жити в краях тих, які зовсім нікому не належали. Але треба було туди людей перевезти. То Травін вигадав історію, що наче купив кілька тисяч десятин у Тавриді, де земля родюча, і хоче туди переселити бидло своє. Уряд заселення півдня підтримував, то питань не виникло, і відправив Травін першу партію кріпаків, потім другу і так далі. Цілий рік переселення тривало, аж поки почали ходити підозрілі чутки, що дурить пан. Бо ні про які нові поселення у Тавриді не чули, а потім і взагалі виявилося, що Травін жодних земель там не купував. Тут ще донос хтось написав, що Травін кріпаків своїх вантажить на плоти і везе по ріці Снів бозна-куди. Послано було поліцію з наказом пана арештувати і доправити в Орел для слідства. Але козаки Травіна не віддали, поліцію роззброїли, зачинили в будинку панському, який сам Травін і підпалив, щоб не залишати нічого ненависному уряду. Після чого з залишками кріпаків і сам відбув до ріки Снів. Відправили за ним погоню, роту солдат на човнах, але з тієї роти ніхто не повернувся. Тут якраз волю імператор дарував, то про Травіна та кріпаків його швидко забули.

А Травін у новому місці побудував фортецю, в якій з двірнею жити почав. Потроху вибив дикунів, поселив кріпаків, які ліси рубали, поля розорювали. Аж тут полізли чудовиська людей красти. Раніше їх дикі стримували, бо були сильними та хижими. А неозброєного селянина чудовиська жерли запросто, то полізли на доступну дичину цілі орди різноманітних тварюк. Довелося Травіну будувати вартові башти на кордонах його земель. Тими баштами відгородився від чудовиськ. З півночі башти та болота, зі сходу ріка Снів, з півдня Великий ліс, із заходу гори, де Чорні печери та степ. У перші роки багато кріпаків загинуло, поки чудовиська їх їли та неврожаї були. А потім чудовиськ майже не стало, ріллю легше орати, аніж пеньки корчувати, то почали кріпаки множитися. А ще Травін у походи ходив до Поганих земель.

– А що там брати? Ліси одні, – зауважив я.

– Ти і там був? – здивувався Бар-Кончалаба.

– Був.

Він аж заглянув мені в очі.

– А Мару бачив?

– Так, ледь не зачепила. Дивом врятувався.

– Нічого собі! А трупаків, трупаків бачив? – спитав письменник.

– Ні, тільки чув про них.

– Чути то фігня, ось би побачити! – мрійливо зітхнув Бар-Кончалаба.

– Ти продовжуй, продовжуй, навіщо той Травін ходив до Поганих земель?

– За рабами. Він спробував спочатку брати у полон диких, але ті билися до останнього, а навіть якщо вдавалося їх схопити, то швидко гинули, бо не могли призвичаїтися до неволі. А ось у Поганих землях жили люди.

– Звідки вони там узялися?

– З ріки Снів. Ті, кого не вбили чудовиська, хто зміг з Торжища втекти чи ще якось вибратися, оселялися там і жили. Було там кілька поселень. Травін зі своїми козаками їх знищив, а людей забрав у рабство. Він був ще не дуже старий, але гнівливий, і одного разу з ним трапився напад. У Травіна відібрало ліву частину тіла, говорити майже не міг. Про це дізналися кріпаки. Звістка про хворобу пана швидко рознеслася по селах, і люди вирушили до фортеці, вимагати волю, як на Великій землі. Якби Травін був здоровий, ніхто б не наважився, але коли дізналися, що він напівтруп, то вирішили, що час настав. Під фортецею зібралося кілька тисяч кріпаків. Вони прийшли, озброєні вилами, косами та сокирами. Їх було значно більше, аніж козаків, але у фортеці була артилерія і рушниці, багато набоїв, запас води та їжі. Треба було вичекати, поки селяни розійдуться, а потім вдарити і потрощити їх окремими селами. Але син Травіна був молодий та гарячкуватий. У Травіна було багато синів від різних рабинь, яких у нього був цілий гарем. Але коли сини виростали, Травін їх вбивав, щоб ті не піднялися проти батька. Вбив би і цього, але він був ще занадто молодий, підліток. Травін намагався щось наказати, але не міг вимовити і слова. Тоді підліток зарізав батька і проголосив себе новим паном. Після чого наказав відкрити ворота фортеці