Читати книгу - "Емісар"

— Я хочу знати, як ви мене знайшли і що мало зі мною статися, — повторив я.

— Насправді ж усе склалося не так погано, — вів далі Огарьов. — Виявляється, Марк з власної ініціативи намагався позбутися пристрою, що носив у собі. Вичисливши агентів ЦРУ, які на той час міцно сиділи у нього на хвості, він зробив висновок, що ставленики флоїдів навчилися пеленгувати хвилі отого «захисного екрану», що від їхніх сканерів. Сканерів тепер, він вважав, немає, а «хвіст» реальний. І він вирізав частину своєї «начинки», що зумів знайти, залишивши таким чином американцям зразки тканини свого тіла. Тепер у Пентагоні знали, що цей черговий агент є те саме, що й попередні. Тож ЦРУ не бачило жодного сенсу у тому, щоб зараз брати Марка. Для чого? Одне таке тіло вони вже розібрали мало не на молекули і робили з ним що хотіли і скільки хотіли. А результат? Їхня генетика і далі ні на крок не просунулась у вирішенні цієї проблеми. Тому вони вважали за краще постежити за ним.

— Я питав вас про інше. Мені більше не цікаво чути про ваші розвідницькі ігри, у мене й так давно перемішалося в голові. Що мало статися зі мною?

— Мені потрібен був чоловік з «правим серцем», — тихо, але чітко відповів старий. — А оскільки ідеальним вважався варіант, коли б ця людина була вже тут, у Штатах, я почав пошуки серед емігрантів. Моя агентура перешерстила медичну документацію тих, хто виїхав з пострадянського простору за останній час і знайшла тебе. Серед такої кількості людей, які виїхали, мав би хтось знайтись. А тут ще й багато що зіграло на руку — твій вік, статура, зовнішність.

— Яка зовнішність?! — не стримався я. — Я що, схожий на тих близнюків?

— Та ні, але цього вже й не потрібно. Взагалі для мене відкрилося багато інших цікавих варіантів. Якщо брати до уваги наш міф про «досконалого солдата», то ми буцім продукуємо їх з якогось генетичного матеріалу, який зуміли свого часу створити. Тому й виходять усі ідентичні — з правим серцем та однаковим обличчям. А це робить у принципі незручною подальшу роботу на території ворога, адже людей з таким обличчям американці шукатимуть скрізь. Тому логічно в наших інтересах, щоб наступні агенти якось відрізнялись. А для цього їм перед відправкою можна робити, скажімо, пластичні операції…

— Але я не мав ніякої пластичної операції… — я осікся, розуміючи усе далі й без його слів.

— Правильно — промовив старий. — Ти вже сам здогадався. Як такої пластичної операції тобі б не робили, але купу слідів на обличчі — рубців, які потім, після твоєї смерті у Пентагоні встановлять обов’язково і розцінять як наслідки перенесеної операції, ми мали залишити.

— От, бляха… — я тільки міг розпачливо хитати головою.

Переді мною лежав і помирав той, хто збирався свого часу зробити зі мною таке, від чого тепер ставало дибки волосся.

— Отже, я сплутав ваші карти, коли несподівано дременув зі Штатів. Але ви мене знайшли отою своєю агентурою і спробували «підмарафетити» у «гаражі», адже зробити справжнього агента у такі роки і за такий термін неможливо. Потім планували з моєю допомогою забрати мільярди з рахунку Емісара, а наприкінці підкинути кудись і подарувати мій труп американцям. Але ж я не можу за усіма ознаками бути Емісаром? Та й генетично зовсім інша людина… То від мене взагалі нічого не мало залишитися? Лише фото зі шрамами на обличчі?!

— Яка тобі різниця тепер… — простогнав розвідник. — …Марк допомагав мені розробляти тебе ще коли ти був у Штатах. Для нього ти був можливим «справжнім» другого рівня, який міг мати доступ до сироватки. Тому він увесь час був поруч з тобою, просто ти цього не відчував. А для мене… Для мене ти якраз і став отим міфічним Емісаром — адже умови отримання мільярдів у банку було складено від початку гри акурат під твої ознаки. Мені лише залишалося дбати потім, аби ти нікуди не подівся. Ти ж був для мене усім — і «дурилкою» для своїх, і ключем до мільярдів. І… і навіть наступним «досконалим солдатом» — у перспективі… Після отримання грошей.

— Отже, поляк з ножами для косарки — це ваша витівка?

— Звісно. Поставивши «маячок», ми мали гарантію, що ти нікуди не подінешся.

— І я також увесь цей час носив на собі знищувальний пристрій?!

— Так. Якщо б ти потрапив до росіян, у мене не залишилося б вибору.

Оце вже дійсно чорна мітка… Я подивився на Інгу. Її обличчя також тепер уже не могло приховати емоцій.

А старий, якого наче прорвало, з останніх сил намагався виплюснути інформацію, з якою, напевно, вважав — важко житиметься на тім світі. І нам ставали відомі нові й нові жахливі речі. Наприклад, щоб гарантувати таємницю трьох близнюків, служби, у яких працював Огарьов, пішли на ліквідацію восьми людей, так чи інакше причетних до цього. Що мій молодший брат, який живе в Україні, одразу після моєї загибелі мав бути відданий цеерушникам у такому вигляді, який не дозволяв би встановити наявність у нього нормального «лівого» серця — лише як генетичний матеріал, ідентичний моєму, аби американці мали над чим поламати голову.

А коли він замовк, я почув слабкий, але достатньо крижаний і холодний голос Інги:

— А для чого вам потрібна була я? Можливо, ви зважите і на мій інтерес?

Огарьов зробив зусилля і повернув голову до неї.

— На вас я також покладав великі надії. Для Марка ви мали бути «справжньою» другого рівня. А для американців… Дивно, що ця ідея так пізно спала мені на думку… Скільки я ламав голову над тим, де взяти для них генетичний матеріал, адже близнюки наші давно «скінчилися»… Найкраще було б імітувати запуск нами нової «лінії», тобто серії людей, створених з нового матеріалу. А