Читати книгу - "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"

Двері розчинились, і з'явилися Кашин і Теменко. Вони принесли новини. Парчевський, не заходячи додому, сів на поїзд і поїхав до Києва. Там у нього жив брат. З своїм свідоцтвом за чотири класи він вирішив вступити до армії вольнопьором другого розряду.

— А як же Грачівський і Польовик?

У Кашина були вичерпні інформації:

— Польовик повертається на село. А Грачівського хтось обіцяв улаштувати конторником у депо.

Біля дев'ятої з'явився після лекції і сам Піркес.

— О! — скрикнув він з такими інтонаціями, немовби й справді ніяк не сподівався побачити нас усіх, — «Друзья, под бурею ревущие!» Га-га!

«Друзья, под бурею ревущие» — так прозвав Піркес наші збіговиська в нього.

Не діставши ніякої відповіді на своє привітання, хазяїн скинув шинель і, за браком іншого місця, сів на стіл. Голову він звісив на груди і похмуро втупився очима в долівку.

Так з добрих п'ятнадцять хвилин тривала мовчанка. Похмура і гірка мовчанка. Чорні думки кволо ворушилися в юнацьких головах.

Потім Піркес раптом зіскочив на підлогу і підійшов до стіни. Він зняв сап'яновий футляр, розкрив його і обережно й любовно вийняв із нього скрипку. Ми заворушилися. Піркес гратиме!

Взагалі Шая не любив грати при людях. Даремно було про це його просити. Він грав тільки на самоті. Але інколи він брав скрипку і грав при всіх. Це траплялося з Шаєю в хвилини особливих душевних зворушень. Це значило, що Шая цілком занурився в себе, «заліз у пляшку» і почуває себе зовсім «на самоті». Він володів цим оригінальним і завидним умінням — бути «на самоті» серед людей, серед гамору і шарварку.

Але й на цей раз нам не довелося почути Шаїну гру. Вікно раптом розчахнулося і знадвору до кімнати ввалився Бронька Кульчицький. З помітним жалкуванням Шая поклав скрипку назад і повісив футляр на стіну.

Вигляд Кульчицького, проте, свідчив, що він зараз пережив щось і з'явився з якимсь цікавим повідомленням. Шинель була на ньому розстебнута, волосся злиплося від поту, в руках він тримав великий велосипедний ацетиленовий ліхтар.

— Ой, дайте мені льоду! — він ламався завжди, навіть у найщиріші свої хвилини. — О, був понт!

Одначе це було сказано так, що ми зразу зрозуміли, що дійсно трапився якийсь «понт». Затинаючися, кривляючися, з недоречними приказками і дурним ламанням мови, пересипаючи її своїми вигаданими, незрозумілими словами, Кульчицький розповів, що з ним трапилося.

А трапилося ось що. Після сьогоднішнього цілоденного дощу місто вкрилося цілими озерами калюж. Вирушаючи в свою нічну мандрівку, Кульчицький вирішив захопити з собою ліхтар. Він мав іти найбруднішими вуличками околиці, щоб не потрапити на очі Пілеві або інспекторові, які в ці години саме никали по темних закутках, полюючи за порушниками гімназичних правил. І от, уже перейшовши залізничну колію, що перетинала наше місто надвоє, Кульчицький раптом ніс до носа зіткнувся з самим директором…

— Я пізнав його вже по ліхтарю.

«Пізнати Мопса по ліхтарю» на нашому гімназичному діалекті означало помітити його тільки тоді, як тікати було вже пізно. Справа в тому, що сам директор виходив на полювання рідко, і тільки в темні ночі або поки місяць ще не зійшов. Його мисливською зброєю був кишеньковий електричний ліхтарик. Запримітивши поночі якусь підозрілу постать, що скидалася на гімназиста, директор тихо наближався і за два кроки враз стріляв променем ліхтарика просто в обличчя підозрілій особі. Так було і цього разу. В темній постаті, що підкрадалася до нього, Кульчицький з жахом пізнав директора.

І от тієї секунди, коли ще не родилося проміння з директорового ліхтаря, а Кульчицький вже відчув, як директорів палець ковзнув по денцю ліхтарика до кнопки, — тієї ж секунди Кульчицький раптом відкинув заслонку свого ліхтаря. Обидва промені спалахнули водночас.

Але світло від ацетиленової форсунки було значно дужче, ніж кволе проміння потайної лампочки. Директор став перед Кульчицький в усій своїй красі, а Кульчицький зостався невидимий для нього.

Це Кульчицький збагнув тієї ж секунди і з своєї переваги скористався несподіваним способом.

— Що за сволоч така лізе з світлом до чужої морди? — загорлав він.

— Бросьте фонарь! — . засичав захлинаючись директор.

— Сам брось, а то я зараз тобі в морду дам!

І, довго не думавши, з прокльонами та нецензурною лайкою, Кульчицький вибив з рук директора його ліхтарик.

— Городовой! — зарепетував директор.

На сусідній вулиці сполохано відгукнувся сюрчок нічного сторожа. Тоді Кульчицький кинувся навтікача. Прикриваючись промінням свого ліхтаря, як панцером, він відступив кілька кроків, а потім пустився щосили…

Ми стояли зовсім ошелешені. Розповідь Кульчицького приголомшила нас. Випадок був зовсім не чуваний. Директорові кинуто в лице, що він сволоч, його вилаяно останніми словами, в нього вибито з рук ліхтар Господи, як він може за це поквитатися! Вигнати з гімназії? «Вовчий» білет? Ні. Це мало. Він засадить у тюрьму?

— Ти певний, що він тебе не впізнав?

— Питаєшся! — заламався Кульчицький. — Я ходу, а він тільки: «Гарадовой, гарадовой, дерзите, ловице, остановицесь!» Аякже, приходь завтра я тобі стану!

— Молодця, Бронька! — резюмував Кашин. — Принаймні хоч за бідних хлопців помстився. Хай тепер знає клятий Мопс!

Одначе Піркес зразу ж висловив зовсім протилежну думку.

— А я гадаю, хлопці, все це дуже по-дурному вийшло!

— Я згодний з Піркесом, — відгукнувся й Репетюк. — Тепер Мопс зробиться ще лютіший.

— І взагалі, — підтримав їх Туровський, — лайкою і хуліганством нікому нічого не доведеш. Як на мене, то все це просто свинство!