Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

«Добрі вони тут хлопці,— подумав Блонде. — Мешканці паризького передмістя круто поговорили б з городянином, що сполохнув їх дичину».

І через те, що він ніколи не бачив видри, навіть у музеї, він був захоплений цим епізодом прогулянки.

— Ну, — сказав він, розчулений тим, що старий іде кудись, нічого не попросивши, — ви вважаєте себе славним мисливцем на видр… Коли ви впевнені, що вона справді тут…

На тому березі Муш підняв палець, вказуючи на повітряні бульбашки, які піднялися з дна Авони й лопалися, наче пухирі, на середині річки.

— Вона знову повернулась, — сказав дядько Фуршон, — знову, паскуда, дихнула! це вона пускає пухирі. І як це вони прихитряються дихати під водою? Ну, це така пройда, що сміється й з науки.

— Ну, що ж, — відповів Блонде, відносячи останній жарт скоріше на карб загальноселянської, ніж особистої дотепності старого, — почекайте ще трохи і зловіть видру.

— А наш робочий день, Муша і мій?

— Скільки ж він коштує, ваш день?

— Нас обох, підручного й мене?.. П'ять франків…, — сказав старий, дивлячись в очі Блонде з сумнівом, який виявляв надмірність заправи.

Журналіст дістав із кишені десять франків, кажучи:

— Ось десять, і стільки ж я вам дам за видру.

— Вона вам не дорого коштуватиме, коли на спині у неї будуть білі цяточки, бо супарфект казав мені, що в нашому Музеумі тільки одна така й є. І учений же який цей наш супарфект і зовсім не дурень. Якщо я полюю на видру, то пан ле-Люпо полює на дочку пана Гобертена, в якої теж славний біленький посаг на спині. От що, паночку, не буду вами командувати, а підіть-но ви на середину Авони, он на той камінець… Коли ми притиснемо оцю видру, вона попливе вниз, бо така вже звичка у них, цих тварин, — вони піднімаються вище за свою нору, щоб ловити рибу, а вхопивши її, знають, що їм легше буде пуститися вниз річкою. І, скажу я вам, які ж вони хитрі! Якби я навчився хитрощів в їхній школі, я жив би зараз на свої прибутки… Я пізно здогадався, що спозаранку треба підніматися вверх річкою, щоб раніше за інших вхопити здобич. Мене, мабуть, наврочено при народженні! Ну, то втрьох, може, якось перехитримо цю видру.

— А як, шановний чародію?

— Е! далебі, ми, мужики, таке бидло, що нарешті починаємо розуміти тварин. Ось як ми зробимо. Коли видра схоче повернутися до себе, ми з Мушем станемо лякати її тут, а ви лякатимете там; налякана нами, налякана вами, вона кинеться на берег; коли ж вилізе на землю, тут їй і край. Вона не може ходити; вона створена, щоб плавати, з її гусячими лапками. О, й побавитесь же ви, бо це справжня подвійна забава: тут одразу й полювати, й рибалити!.. Генерал, в якого ви гостюєте в Егах, аж три дні підряд приходив сюди, так його розібрало!

Озброївшись гілкою, зрізаною старим, який сказав йому бити воду на його команду, Блонде, перестрибуючи з каменя на камінь, вирушив на свій пост серед Авони.

— Отут добре, паночку!..

Блонде стояв тут, не помічаючи, як біжить час, бо знаки, які подавав йому інколи старий, підтримували в ньому надію на щасливе закінчення справи; до того ж, ніщо так не прискорює часу, як вичікування рішучої дії, яка має прийти на зміну глибокій безмовності засідки.

— Дядьку Фуршон, — прошепотів хлопець, коли вони з старим лишилися вдвох, — тут і справді є видра…

— Ти її бачиш?

— Он вона.

Старий остовпів, помітивши під водою червонобуру шерсть видри.

— Вона пре на мене!.. — сказав хлопчик.

— Стукни її разок по голові, а сам стрибай у воду й тримай її, не випускаючи, на дні.

Муш пірнув в Авону, наче перелякана жаба.

— Валяйте, валяйте, паночку! — вигукнув дядько Фуршон, теж кидаючись в Авону, лишивши на березі свої дерев'яні черевики.

— Лякайте її гарненько! Ви її бачите?.. Вона пливе простісінько на вас!

Старий ринув до Блонде, розрізуючи воду, кричачи, з тією серйозністю, яку мешканці сіл зберігають навіть у найбільшому збудженні.

— Ви її бачите, отам вона, вздовж скелі?

Блонде, поставлений старим так, що сонячне проміння вдаряло йому просто в вічі, бив по воді навмання.

— Швидше! Швидше! До скель! — кричав дядько Фуршон. — Там її нора, ліворуч від нас.

Розпалений досадою від тривалого чекання, Блонде потрапив ногами у воду, послизнувшись на камені.

— Сміліш, паночку, сміліш! Вона тут… Ах, ти, господи! Вона йде у вас проміж ніг! Іде! Іде! — у розпачі кричав старий.

І, наче охоплений азартом цього полювання, старий селянин кинувся в саму глибінь річки, до Блонде.

— Через вас ми її впустили! — продовжував дядько Фуршон, взявшися за руку, яку простяг йому Блонде, і вилізши з води, наче тритон, але тритон переможений. — Паскуда тут, під скелею!.. Вона кинула свою рибу, — казав старий, дивлячись удалину і вказуючи на щось, що пливло річкою. — Ну, хоч линя ми все ж матимемо, бо це найсправжнісінький линь!..

У цей момент на коншському шляху з'явився ліврейний