Читати книгу - "Сміливий чунг"

Для чунгів, які пам’ятали пожежу в лісі, бачили, як кинутий з неба вогонь запалив дерево, вогонь уже не являв собою незбагненної таємниці; тим паче, що вони вже й самі ударом каменя об камінь одного разу видобули іскри, від яких потім спалахнула суха трава і кущ. Тепер вони добре розуміли, що сталося. Але як вогонь міг народитися з нічого? І чому немає ніякого полум’я?

Голобедрий заспокоївся і знову помацав рукою обгоріле місце на стовбурі. Вогонь погас, і дерево було вже ледь тепле. І можливо, чунги так і не побачили б вогню, коли б не догадка Сміливого. Досвідченіший і кмітливіший за інших, він схопив довгу гілляку, поклав її на почорнілу жолобинку й почав терти: вперед-назад, вперед-назад… Так своєю грою маленькі чунги наштовхнули його на догадку про те, до чого сам він, можливо, ніколи б не додумався.

— Ха-кха, ха-кха, ха-кха! — вигукував він завзято, зиркаючи на гілляку.

Збагнувши, що хоче зробити Сміливий, Молода пома перестрибнула через дерево, схопила гілляку за другий кінець, і вони вдвох з неймовірною швидкістю почали терти її об стовбур.

Незабаром на цьому самому місці знову з’явилася слабенька струминка голубого диму, а потім й маленькі жовто-синяві язички полум’я.

— Ха-кха, ха-кха, ха-кха! — Сміливий і Молода пома терли гіллякою з нечуваним завзяттям і від надмірного збудження навіть не відчували втоми, а язики жовто-синявого полум’я ставали дедалі більшими.

Вогонь проник у крихку, суху, як порох, серцевину дерева й запалив її. Вгору здійнявся велетенський стовп диму, за ним шугнуло високе жовте полум’я, запалав увесь стовбур. Сполохані цим явищем, крі-рі, що сиділи на скелях, заляпали крилами, знялися й закружляли над вогнищем, розтинаючи повітря одчайдушним криком і писком.

Зайнялася й гілляка. Сміливий і Молода пома кинули її і, забувши про те, що, коли згорить стовбур, щілина в скелі знову відкриється і вітер знову завиє й застогне в печері, разом з іншими чунгами радісно закричали й почали стрибати навколо вогнища. Вони вже самі зробили вогонь з нічого! Тепер вони завжди будуть робити вогонь з нічого, потерши отак гіллякою об стовбур дерева… Такого чунги ще ніколи не переживали, і враження, яке справила ця подія на їхню вбогу уяву, не мало собі рівного.

Весь стовбур охопило полум’я. Горіли й кущі навколо щілини, і суха трава над печерою. Чунгам здавалося, що тепер все навколо згорить. Злякавшись, вони повтікали від вогню й зібралися біля входу до печери. Та оскільки поблизу більше не було ні дерев, ні кущів, лині самі голі скелі, вогонь не міг перекинутись до лісу й підпалити його.

Нарешті стовбур догорів, і крізь щілину в печеру посипалися палаючі головешки. Вони падали одна за одною й палали буйним полум’ям, освітлюючи всю печеру. Приголомшені, чунги збіглися в середину свого житла й оточили вогонь. Чорно-сірий дим потягся крізь щілину вгору, на стінах печери затремтіли тіні, які відкидало від чунгів полум’я. Вогонь то спалахував, то гас, і тіні щоразу підстрибували, то збільшувались, то зменшувались, набували все нових та все дивовижніших форм. Помітивши їх, двоє маленьких чунгів злякано заверещали. Дорослі чунги також побачили їх і мерщій кинулися з печери. Та Молода пома швидко збагнула, що це тільки тіні, які звичайно падають від усіх тварин і дерев, коли на небі сяє біле світило, і заспокійливо вигукнула:

— У-о-кха! У-о-кха!

Чунги вернулися до вогню й посідали грітися. Ні, такого з ними не було ще ніколи, навіть уві сні… У них в печері горить вогонь, і вони гріються біля нього!..

Поступово однак головешки почали догоряти, а буйне полум’я меншати. Повільно гасло це дивне багаття, перше багаття чунгів. Сміливий дивився, як поступово вмирає полум’я, і в голові його раптом зринуло те, що він колись зробив, щоб вогонь жив довше. Але цей проблиск його свідомості був короткий, блідий і невиразний. Враження від того, що він колись пережив, все ще не могли пов’язуватися з тим, що сталося сьогодні, все ще лишалися розірваними й існували самі собою…

Він труснув головою від внутрішнього незадоволення. Невловимість цього зв’язку викликала в ньому неприємне почуття, і воно почало його гнітити. Як це було? Як це було?.. Вогонь догоряє, жевріє… чунги розгрібають його гілками… Гілки займаються, спалахують… Вогонь горить знову… Велике дерево… Яке ж воно важке! Ні один чунг не міг його підняти… Потім усі несуть і кладуть його на жар… Навіщо вони несуть і кладуть його на жар?.. Полум’я, полум’я!.. Дерево горить… Вогонь умирає… І те дерево догоряє…

Несамовитий крик раптом оглушив і злякав чунгів. Сміливий вибіг з печери, наче за ним гналися два та ще два грау… І перш ніж чунги опам’яталися, він знову вбіг усередину й ще голосніше щось закричав; чунги злякалися ще дужче. В руці Сміливий тримав товсту гілку. Він поклав її у вогонь, гілка зайнялась і спалахнула. Потім він знову вибіг з печери і знову повернувся з гілкою; кинув її у вогонь і, показуючи розчепіреними пальцями на вогонь, знову голосно закричав:

— У-о-кха-кха-а! У-о-кха-кха-а!

— У-о-кха-а! — дико скрикнула й Молода пома.

Вона першою догадалась, чому так зробив Сміливий, і теж вибігла з печери за гіллям.

За прикладом Сміливого та Молодої поми решта чунгів теж почала носити гілля й кидати його у вогонь. Вони розклали в печері таке велике багаття, що від жару й диму мусили відійти аж до самого виходу. Дим виходив через отвір та через щілину в скелі й вився високо вгору.

Чунги з інших печер помітили його і всі прийшли подивитися. Вони дивилися, як горить всередині печера, дивувалися, схлипували й підскакували. А в печеру вже не можна було увійти — так було в ній жарко й димно.

Майже весь день чунги лишалися зовні, доки вогонь не погас і весь дим не вийшов. А коли увійшли всередину, в печері було дуже жарко. Замість гілля лежала велика купа жару. Дим з головешок,