Читати книгу - "Прекрасні катастрофи"

Він хотів повідомити колегу Гальванеску, як у результаті всіх вищезгаданих заходів у Радянській країні з року в рік зменшується смертність, спадають захворювання на соціальні хвороби, зникають епідемії. І як в результаті цього радянська медицина ще більше міцніє, шириться і розвивається.

Багато чого хотів сказати ще радянський лікар, учений старого виховання — професор Трембовський. В справах політики перший-ліпший комсомолець професорові Трембовському дав би очок з сто вперед. Але ж — чорт його забирай! — усім цим професор Трембовський хотів переконати й загітувати от цього відживленого ним чоловіка, якого він так по-приятельському зве «колегою». Так — чорт забирай! — він забув тільки, що доктор Гальванеску, власне, зовсім і не лікар і що перспективи розвитку медицини йому, панові Гальванеску, потрібні так само, як професорові Трембовському оті опудала мертвих механізованих людей. Мертвих! Звичайно, для чого ж тоді все це говорити, для чого переконувати та агітувати, раз вони мертві і до життя їх повернути неможливо? Неможливо! Професор Трембовський прекрасно — чорт забирай! — розуміє, яка різниця між можливим та неможливим. І раз колега, каже, що це неможливо, тоді що ж…

І професор змовк. Він не сказав докторові Гальванеску нічого з того, що він уже був наготувався сказати.

Всі мовчали. Говорити було ні до чого.

Проте доктор Івановський через якийсь час все ж таки заговорив. Спокійний і витриманий завжди, він схвильовано пройшовся по кімнаті, морщачи чоло і напружено міркуючи про щось. Потім він враз спинився перед пацієнтом. Доктор Гальванеску спокійно зустрів його пронизливий погляд.

— І все ж таки, — сказав доктор Івановський, — і все ж таки, пане Гальванеску, ви брешете. Тобто я хотів сказати, що ви не праві. Ваші… пацієнти живі.

В цю мить двері палати широко розчинилися і на порозі з’явилася товаришка Петрова. Вона щойно на райкомівському автомобілі прилетіла до інституту. Розчинивши двері, вона якраз почула останні слова доктора Івановського «ваші пацієнти живі»…

— Ура! — заляскала вона в долоні. — Живі? Вже? А де ж вони?

З цим запитанням Петрова кинулася до доктора Івановського, потім до Думбадзе. Але зразу юна їх покинула і метнулася до доктора Гальванеску. Вона вхопила його за обидві руки.

— Від імені комсомолу, докторе… дякую… Ніколи не думала, що ви будете такий молодець… Сахно стільки наговорила про вас… Але ви хоч і буржуй…

— Він по-українському не розуміє, — Є похмуро спинив її Думбадзе.

— На щастя, — криво всміхнулася Сахно. — Принаймні для Петрової буде менше конфузу.

Доктор Івановський в цей час кинувся до крісла хворого. Він поспішав визволити його з дужих рук товаришки Петрової. Вона захопилася й трусила руку Гальванеску так, що доктор Івановський сполошився за життя свого пацієнта. Петрова була зовсім збентежена. Вона засоромилася й почервоніла.

— А… а що сталося?.. Я не розумію…

Коломієць коротко пояснив їй, що таке сталося. Петрова зблідла так само, як щойно й він сам.

— Так… неможливо чи… бреше?

— Неможливо! — сердито кинув професор.

— Бреше! — відгукнувся враз і доктор Івановський.

Петрова, вкрай спантеличена, поглянула на обох, а потім на Гальванеску.

— Хто бреше? — спитала вона.

Це було немов гасло. На це гасло всі заговорили враз. Професор — літній, із сивим чубом чолов’яга — підскочив до Петрової і схопив її за вилоги тужурки, немов молодий студент, що хоче зараз, тут же, не сходячи з місця і не відпускаючи від себе свого співрозмовника, довести йому свою правоту. Він доводив Петровій, що доктор Гальванеску має рацію. Ніяка клітина в живому організмі не може жити приспана довше як два тижні. Це доведено. На це є досвід з кролями, собаками, котами.

Доктор Івановський — такий завжди спокійний та витриманий — враз утратив усю свою спокійність та витриманість. Він схопив Петрову з другого боку і мало не криком пропонував їй не вірити докторові Гальванеску й не слухати професора Трембовського, бо перший з них бреше, а другий помиляється.

— Як ви смієте, докторе! — визвірився на нього професор, залишаючи Петрову. — Ви ще хлопча!

— Як ви смієте, професоре! — визвірився й доктор Івановський. — Крім того, ви забуваєте, що радянська фізіологія вже поклала край цьому антимарксистському методові — узагальнювати й переносити на людину досвід, здобутий в дослідах над тваринами. Досягнення радянської клініки та гігієни в цьому напрямі вам дуже добре відомі, професоре. Факт відживлення цього добродія сам промовляє за це.

Вони покинули Петрову й схопилися вдвох. Сахно притиснула Думбадзе в куток і намагалася вплинути на нього по партійній лінії. Вона говорила про те, що вся ця справа вже давно сягнула за межі наукового експерименту і для її розв’язання треба добрати інших методів впливу. Проте яких саме, вона сама не могла сказати.

Коломієць нарешті не стримався і, зірвавшись, розмахував перед доктором Гальванеску руками. Немилосердно калічачи французьку мову, яку він знав дуже і дуже «приблизно», він, вже не ховаючись, висловлював докторові, поміщикові та капіталістові Гальванеску, все те, що міг би висловити про поміщика та капіталіста в такому стані кожний комсомолець. Це були слова, що стояли вже на зовсім крайній межі цензурності. На щастя, Коломієць ніяк не міг перекласти їх французькою мовою, і доктор Гальванеску так і не зміг зрозуміти, що ж думає про нього кожен інший комсомолець і що він йому, поміщикові та капіталістові, зичить. Медична сестра мусила взяти Коломійця за руку і відтягти від пацієнта.

Власне, цілком спокійним з-поміж усіх лишився тільки сам доктор