Читати книгу - "Ангели помсти"

Кілер замотав гвинтар у якусь лахманину, але тут його увагу привернуло якесь шамотіння, і він присів, насторожено примруживши очі. Це була порожня будівля, якщо не зважати на одноокого сторожа з пістолетом системи Макарова без жодного патрона. Круглий місяць котився дахами. Кілер нарахував спочатку дві постаті, а потім з’явилася і третя, з голомозою головою і червоними очима. Циганський кілер перехрестився, тричі сплюнув через плече. Це його і видало.

– На коліна! – сухим голосом скомандував голомозий чоловік з червоними очима; і це трохи кілера заспокоїло.

Лабус зайшов спочатку з одного боку столу, затим перехилився на лівий і кокетливо глянув на Таню. Вона не здивувалась, але явно прийняла це за ознаку поганого тону. Перш ніж вона встигла до чогось додуматися, великий скляний кухоль, той, що з ручкою, опустився на голову Лабуса. Той завертів головою, ноги роз’їхалися, як у акробата, який робить шпагат, він навіть здивувався, але ненадовго. Другий бокал довершив справу, і цупка рука невідомого чоловіка вже тягла Таню до виходу. Вони скотилися східцями. Боб стрілою потягнувся вперед, до Лук’янівської, через стадіон. За ними бігли. Дорогу перегородила решітка з висячим замком німецької конструкції. Боб зупинився, передихнув, пальці у нього зробилися справжньою гумою, вони проповзли у щілину, захопили замок знизу, брязнув метал, дуга попала на противагу, і замок відімкнувся. Вони стояли на порозі пустого будинку. Двері прочинені, але, на диво, він не повів Таню туди, а шурхнув у відкритий каналізаційний люк, вхопивши її з собою. Там він повис на іржавих сходах, наче кажан, тримаючи за куртку Тетяну. Четверо чоловік шугонули в будинок. Минуло добрих п’ять хвилин, коли вони вийшли, відчайдушно матюкаючись, але ні з чим.

– Де б він міг бути?

– А хєр його зна.

– Кажуть, його цигани замучилися виловлювати. Облиш його.

– А якого хріна він лізе куди не треба?

– Облиш, тут без нечистої не обійшлося.

– Та заткнись ти, уйобок.

І вони пішли, напружені, тільки сопіли носами, і пара піднімалася від горбів і плечей на жовтому кругляку місяця.

– Жива? – прохрипів Боб.

– Не знаю, – була відповідь, у якій читалося більше цікавості, ніж страху.

Мініатюрна кореянка, яка видавала себе за японку, взяла гроші, не відраховуючи здачі. Барон ніколи не давав чайових. Він підняв брову, але кореянка нічого не зрозуміла. Дівчина стояла на місці і простягала пакет із суші й тістечками, котрі Мітро замовив для своєї коханки. Його здоровенна рука з масивними золотими перснями загрозливою лапою дракона зависла над тендітною, майже голубиною, голівкою дівчини. Шия хруснула – і голова скосилася набік. Підкошеним деревцем вона впала на підлогу, прямо на виході з ресторану. Мітро не встиг перелякатися, але інстинкт тікати у ньому народився раніш, ніж він сам. Мітро вскочив у «тойоту», пхнув у спину водія, і вони помчали вулицями. Відразу, з інтервалом у кілька секунд, за ним рвонули дві БМВ.

Червоноокий слідчий вивів пана Хачоса і пана Рафу на плаский дах покинутого заводу. Обох добродіїв кумарило, вони видавлювали із себе слова, але холоднокровний альбінос від закону поставив їх на коліна. Він сказав, наставляючи пістолет на їхні бриті, в жовтих прищах потилиці:

– Говоріть, де склад зі зброєю?

Пан Рафа захникав:

– Кого тобі треба? У мене крутий батько.

– У мене крутіший, – спокійно сказав пан Хачос. – Давай домовимося.

– Зараз я вам проб’ю довбешки, – слідчий блиснув червоними очима проти підсліпуватого ліхтаря.

– Ми не терористи. Ти шо, придурок?

– Першого – довгоносого, – невідомо для кого сказав альбінос.

Нещасливий циганський атентатник висунув голову. Недремне око закону ловко піймало простір.

– А, спільник, руки за голову і приєднуйся.

Атентатник, пан Рафа, пан Хачос стояли на колінах обличчями до густих, як гній, вогнів міста, що відливало зеленим, жовтим і синім. І, напевне, ці фарби їм видавалися найкращими у світі.

Чорний колодязь сколихнув у Тані десятки почуттів, наче вона знову повернулась у казку свого сліпучого і таємничого дитинства. Таня зрозуміла, що вони в безпеці. Боб повільно спускався з дівчиною, доки не дістався дна.

– Як ти? – знову запитав він, але дівчина мовчала, намагаючись розгледіти щось навколо.

– Тут так класно, – нарешті сказала вона. – Таки варто було тікати.

– Якби ми не втекли, то ти б обслуговувала зараз цілий циганський табір або нігерський блошатник, – сказав Боб.

– Це ще цікавіше, – відповіла Таня.

– Ти що, ідіотка?

– А хто тебе просив бити кухлем по голові того милого хлопчину?! – істерично верескнула дівчина.

– Бля, ти нічого не розумієш? Не пам’ятаєш? Чи я поїхав? Ти – Рудківська?

Таня з подиву кашлянула, але нічого не сказала, лише ображено сопіла носом. Боб креснув запальничкою і роздивився навколо. Нарешті він намацав вогником ще один люк, котрий виводив до закинутого заводу. Він спробував його відсунути, але люк приіржавів. Боб сплюнув і подивився на кошлаті павуки зірок в ободі каналізаційного люка.

– Здорово ми вляпалися, – сказав він.

Таня підпалила запальничку, огляділася навколо, загасила, і він почув її холодний, наче прибитий кригою, голос:

– Не бійся, тут є вихід.

– Звідки ти знаєш?

– А як ти відмикаєш замки і лазиш, як вуж між щілинами, – спокійно відповіла вона на це і знову креснула запальничкою.

Таня побачила його усмішку, й нічого більше чомусь їй не хотілося. Вона нахилила голову і поцілувала його у щоку. До цього у Боба були лише одні бляді. А цей невинний поцілунок виявився для нього вершиною всього, що він знав про той світ, до якого не належав.

– Ходімо, – сказала Таня.

Нещасливий атентатник, пан