Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

І тут мені сяйнула ідея.

— Слухайте, — кажу диспетчеру. — Конференція, на яку я приїхав, почалася вчора, тому тут мало пройти багато людей, які теж туди приїхали. Я вам їх опишу: вони заносяться десь у хмарах, безперестанку балакають один із одним, не звертають уваги на те, що відбувається довкола, говорять типу «бу-ба-бу, ба-бу-би».

Диспетчер посвітлішав.

— А, так! Вам потрібно в Чепел-Гіл.

І підкликає таксі:

— Відвезіть цього чоловіка в університет у Чепел-Гілі.

— Дякую, — кажу і їду в університет.

Якось на вечірці я грав на бонгах, виходило в мене цілком пристойно. Одного хлопця це так надихнуло, що він пішов у ванну, зняв сорочку і кремом для гоління намалював на грудях смішні візерунки. Звісно, я одразу подружився з цим психом. Його звали Джирайр Зортіан, він художник.

Ми часто говорили з ним про мистецтво й науку. Я казав, що мистці — втрачені люди, у них немає тем. Раніше вони малювали на релігійні теми, але потім втратили віру, а до чогось нового не прийшли. Вони не розуміють світу науки і техніки, у якому живуть, нічого не знають про красу реального світу, їхні серця порожні, і їм немає чого малювати.

Джері відповідав, що художники цілком можуть обійтися без науково-технічної і всякої фізичної тематики, у них є емоції, і вони виражають їх через мистецтво. До того ж мистецтво може бути абстрактним. Мало того, науковці руйнують красу природи, розкладаючи її на складові і зводячи її до математичних рівнянь.

Якось я прийшов на день народження до Джері, і ця дурнувата суперечка тривала до третьої ранку. Наступного дня я йому подзвонив.

— Слухай, Джері, — кажу, — ми влаштовуємо ці безглузді суперечки тільки тому, що ти ні чорта не тямиш у науці, а я ні чорта не тямлю в мистецтві. Давай по неділях я буду знайомити тебе з наукою, а ти мене — з мистецтвом; одну неділю я, другу — ти.

— Окей, — відповідає він, — я навчу тебе малювати.

— Це неможливо, — кажу.

Ще в старших класах я був спроможний намалювати хіба що піраміди в пустелі, і то з прямих ліній, та встромити в малюнок пальму й сонце. У мене й натяку нема на малювальні таланти. Я сидів поруч з таким же обдарованим хлопцем. Коли йому дозволяли малювати що завгодно, він малював дві овальні плями, ніби дві шини поставили одна на одну, згори стирчала якась палиця, а на вершечку був зелений трикутник. Це було дерево. Тож я посперечався з Джері, що він не втне навчити мене малювати.

— Ну, звісно, тобі доведеться попрацювати, — сказав він.

Я пообіцяв докласти зусиль, але все одно був твердо переконаний, що в мого «педагога» не вийде. Я дуже хотів навчитися малювати, але чому саме, нікому не розповідав: мені хотілося передати свої відчуття від краси світу. Це важко передати словами, бо це емоції. Це щось схоже на релігійне відчуття присутності Бога, який усім у Всесвіті керує: відчуваєш якусь вселенську єдність, коли думаєш, що світ такий різний, а за його кулісами всім керує одна «організація», одні й ті самі фізичні закони. Тоді відчуваєш математичну красу природи, її внутрішньої механіки, усвідомлюєш, що видимі явища — це результат складної взаємодії атомів, тебе сповнює захват і трепет від того, наскільки це все чудово і захопливо. Це відчуття благоговіння — наукового благоговіння, — і мені здавалося, що його можна передати через малюнок і людина, знайома із цим відчуттям, упізнає його. Малюнок нагадає їй про те, наскільки багатий цей світ.

Джері виявився дуже хорошим учителем. Першим домашнім завданням він велів намалювати що завгодно. Я спробував намалювати черевик, потім квітку у вазі. Вийшла повна маячня!

На наступному «занятті» я показав, що в мене вийшло.

— О, дивися, — сказав він, — бачиш, отут ззаду лінія вази не торкається листка. (Звісно, я малював так, щоб торкалася). Це дуже добре. Так можна показати глибину. Ти класно придумав. Ще добре, що в тебе лінії різної товщини. (Я не робив цього спеціально). Малюнок, на якому всі лінії однакові, неживий.

І все продовжувалося в такому самому дусі: усе, що мені здавалося помилкою, він використовував у позитивному ключі, щоб мене чогось навчити. Він ніколи не казав «оце неправильно» і завжди мене підбадьорював. Я не кидав занять, поступово виходило трошки краще, але я все одно був незадоволений.

Заради практики я підписався на дистанційний курс із малювання, завдання і пояснення присилали поштою, і мушу сказати, що він був цілком добрий. Курс починався з малювання пірамід і циліндрів, потім тіні і напівтони, всяке таке. Він охоплював багато технік: олівець, пастель, акварель, олійна фарба. Наприкінці курсу я зійшов з дистанції: зробив олійний малюнок, але так його й не відіслав. Школа присилала листи з нагадуваннями і заохоченнями. Дуже хороший курс.

Я весь час практикувався і дуже зацікавився образотворчим мистецтвом. На всяких безглуздих і безжальних зібраннях, як тоді, коли до нас приїздив Карл Роджерс40 і ми обговорювали, чи не варто Калтеху відкрити кафедру психології, я малював присутніх. Носив із собою блокнот і постійно малював. Докладав зусиль — усе, як казав Джері.

А от у Джері справи з фізикою не йшли. Він надто легко відволікався. Я намагався пояснити йому щось про електрику і магнетизм, але щойно згадував слово «електрика», як він починав розповідати, що в нього зламався якийсь мотор, і питав, як його полагодити. А коли я показував, як працює електромагніт, — накручував із дроту маленьку котушку, підвішував до неї цвях, пускав струм — і цвях входив у котушку, — Джері казав:

— Ух ти! Вони ніби трахаються.

На цьому все й закінчувалося.

Між нами виникла нова суперечка: річ у тім, що він кращий учитель, ніж я, чи в тім, що я кращий учень, ніж він.

Я відкинув ідею якось пояснити художнику, які відчуття викликає в мене природа, щоб він їх виразив. І вирішив натомість подвоїти зусилля і вчитися малювати, щоб самому їх виразити. Дуже амбітне завдання, я ніколи не розводився про це, бо існувала ненульова ймовірність, що в мене нічого не вийде і я так і не навчуся.

Якось на початку мого шляху