Читати книгу - "Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький"

«Яке чуд­не людське сер­це! - вертілась в Ме­ласі дум­ка сли­ве цілий той день; поїхав один ми­лий, я бу­ла лад­на співа­ти ве­се­лої пісні: «Ой поїхав мій ми­ленький, - бо­дай не вер­нув­ся»! А от поїхав дру­гий ми­лий, і в ме­не все вер­титься на умі смут­на пісня: «Поїхав ми­лий, - і зос­та­ла­ся ту­га!»

І та ту­га тяг­ла­ся дов­го, без­пе­рес­тан­ку. Ме­ла­ся хо­ди­ла, як неп­ри­ка­яна, світом ну­ди­ла, ста­ла бай­дуж­на до усього, навіть до своєї ко­ха­ної доні, не­на­че во­на бу­ла чужісінька для неї. Во­на не ла­яла ку­хо­вар­ки, навіть не вми­ку­ва­лась в ку­хо­вар­чині спра­ви, не присіку­ва­лась до неї за кож­ний дріб'язок без уся­кої при­чи­ни, як бу­ло пе­редніше. Гу­вер­нант­ка пос­те­рег­ла цю бай­дужність і за­мо­ро­ченість в Ме­ласі й са­ма пок­лю­ва­лась усім: і пе­кар­нею, і дітьми.

«Одже ж, бо­ро­ни бо­же, ще збо­же­воліє без­та­лан­на од за­ли­цян­ня до то­го кра­су­ня, - ду­ма­ла помірко­ва­на німке­ня, по­ра­ючись ко­ло усього. - Шко­да й її, шко­да й дітей».

Мелася на­си­лу діжда­лась дня, приз­на­че­но­го Ма­линкіним для вер­тан­ня. Во­на не­на­че ожи­ла, по­ве­селіша­ла, пож­вавіша­ла, побігла до Лю­би, роз­ка­за­ла їй за усе, не­на­че на ду­ху, бо не мог­ла ніякісіньким спо­со­бом вдер­жать в го­лові сек­ретів. Од Лю­би Ме­ла­ся по­ка­та­ла зво­щи­ком в оран­же­рею, вит­ра­ти­ла на чу­до­вий до­ро­гий бу­кет сли­ве ос­танні гроші й звідтіля по­ка­та­ла прос­то на вок­зал.

Серце в неї не­на­че за­мер­ло, як поїзд при­ко­тивсь до вок­за­лу. В Ме­ласі заг­ра­ли очі. Во­на сто­яла ко­ло две­рей і слідку­ва­ла очи­ма за кож­ною лю­ди­ною. На­товп сплив, як і нап­лив, а Ма­линкіна не бу­ло.

Мелася дов­го сто­яла ко­ло две­рей, до­ки не спо­рож­нив­ся вок­зал. На неї най­шов сму­ток. Її бра­ла до­са­да, бра­ла й злість. Пох­ню­пив­шись, во­на вер­та­лась по схо­дах на­зад. З злістю штовх­ну­ла ру­кою якусь ба­бу й про­тов­пом поміж людьми побігла по східцях на­низ.

Мелася приїха­ла до­до­му зла, нерв­на, розд­ра­то­ва­на і вже лад­на ви­ла­ять Ма­линкіна незгірше, як ко­лись ла­яла сво­го Ми­шу­ка.

Малинкінові про­дов­жи­ли ко­ман­ди­ров­ку на­далі нес­подіва­но, бо ро­бо­ти бу­ло ба­гацько і уря­довці не мог­ли уви­нуться за та­кий не­дов­гий час. Вже аж пе­ред різдвом вер­нувсь Ма­линкін. Ме­ла­ся на­че ожи­ла, ста­ла бадьорис­та й жва­ва, по­добріша­ла й пож­вавіша­ла. На різдвяні свят­ки во­на спра­ви­ла ве­ли­кий бен­кет, ще й з ялин­кою для дітей; зап­ро­си­ла Мар­ко­вицьку й Лю­бу, і Ма­линкіна, і ге­не­ра­ла. Ве­че­ря бу­ла ба­га­та. Ме­ла­ся втра­ча­лась, не пи­та­ючись, чи в батька є зайві гроші, і мар­ну­ва­ла їх свят­ка­ми й на бен­ке­ти, і на те­ат­ри.

За два дні пе­ред во­дох­ри­щем Ме­ла­ся зап­ро­си­ла гос­тей на ве­че­рок. Во­на кло­по­та­лась та біга­ла, як не­са­мо­ви­та, го­ту­ючи усе на ве­че­рок. Ко­ли це над­вечір нес­подіва­но в при­хо­жу ввійшла ста­ра Гу­ко­ви­че­ва, Тек­ля Опа­насівна. За нею зво­щик з двор­ни­ком пер­ли здо­ро­ву пле­те­ну скри­ню та па­ку­нок з за­ви­ну­ти­ми в ки­лим по­душ­ка­ми, прив'яза­ни­ми по­верх скрині. Гу­ко­ви­че­ва нес­ла в обох ру­ках дрібніші речі: якісь ко­ши­ки та за­виніння, щось зав'яза­не в здо­ровій хустці. При­хо­жа, за ти­ми па­кун­ка­ми та оде­жею, ки­ну­тою жуж­мом, на­га­ду­ва­ла ба­гаж­ний склад на вок­залі.

- Нащо це ви, ма­мо, та­ко­го ба­га­то по­на­би­ра­ли з до­му? - спи­та­ла з ди­ва Ме­ла­ся. - Чи на про­щу зібра­лись аж у Єру­са­лим, чи що?

- Це я по­ки­ну­ла тво­го батька дос­то­ту так, як ти по­ки­ну­ла сво­го чо­ловіка, - обізва­лась зне­хо­тя Гу­ко­ви­че­ва.

- Нащо ж ви по­ки­ну­ли батька? Що там у вас скоїлось у домі? Де ж ви при­ту­ли­тесь в ме­не з та­ки­ми за­вальни­ми ре­ча­ми? - аж крик­ну­ла Ме­ла­ся.

- Я не ду­маю в те­бе шу­кать при­тул­ку! Дай мені мерщій обідать, а вве­чері я пе­ре­бе­русь в мебльовані кімна­ти поб­ли­зу од Ми­хай­лівсько­го мо­нас­ти­ря та й жи­ти­му там, бо вдо­ма мені далі не­ви­держ­ка.

- Чом же не­ви­держ­ка? - спи­та­ла Ме­ла­ся з ди­ва.

- Тим мені не­ви­держ­ка, що твій та­то знавіснів, - од­ру­ба­ла ста­ра.

- Що ви ка­же­те? Це, надісь, ви так го­во­ри­те з до­са­ди? Там в вас, ма­буть, щось та­ке скоїлось: тра­пи­лось щось неп­риємне в сім'ї.

- Мабуть, та­ких сім'їв. як моя й твоя, і на світі не знай­деш. Чи твій батько знавіснів, чи, мо­же, збо­же­волів, я цього га­разд не стям­ку­ва­ла. Я з ним ла­ялась, зма­га­ла­ся та й годі ска­за­ла, їдь вже ти до­до­му та ха­зяй­нуй там, та зма­гай­ся з ним. Мені вже ос­то­чортіло те зма­ган­ня. Мо­же, він те­бе пос­лу­хає, бо ме­не ні в чо­му­не слу­хає й має ме­не за ніщо, - го­во­ри­ла ма­ти, роз­дя­га­ючись.

- Але ж на ваш про­жи­ток тут в гос­ти­ниці тре­ба чи­ма­ло гро­шей? - якось за­пи­ку­ючись, обізва­лась Ме­ла­ся.

- Отак, доч­ко, як і на твій про­жи­ток ту­теч­ки. Про ме­не, їдь вже ти з дітьми до­до­му та й ха­зяй­нуй, бо я ту­ди, ма­буть, вже ніко­ли не поїду, - бур­ча­ла ста­ра, сіда­ючи на ка­напі.

Така ма­те­ри­на гад­ка бу­ла ду­же нес­по­доб­на Ме­ласі, та ще са­ме тоді, як у неї «зацвіло сер­денько», як співа­ють в пісні, і роз­по­чи­нав­ся приємний ро­ман, з кот­ро­го пе­ре­дос­танній або й ос­танній одділ во­на ма­ла надію скінчить от-от не­за­ба­ром.

- Батько твій геть-то вже щи­ро й прав­ди­во до­дер­жує умо­ви з моїми ро­ди­ча­ми, котрі бу­ли так са­мо, як і я, нас­то­яте­ля­ми на маєтність після небіжчи­ка дядька і котрі ма­ють пра­во взя­ти одчіпно­го по небіжчи­кові. Пла­тить та й пла­тить їм гроші з до­ходів, з мли­на та з лісу, та з пашні, а з ха­зяй­ст­ва і в нас бу­ває ча­сом не­дох­ват­ка. Я всто­юю за те, щоб нічо­го не пла­тить отим не­на­жер­ли­вим ро­ди­чам. А він та­ки своєї! Не­на­че за­тяв­ся та все ме­не дра­тує, все спе­ре­чається та сва­риться зо мною, не­на­че на­ку­пив­ся. Не­ви­держ­ка мені далі та й годі.

- А хто ж оце дер­жа­ти­ме ха­зяй­ст­во в домі? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

- А хто ж? Кра­су­ня Ки­ли­на ж, що бу­ла еко­ном­кою в дядька в дворі в ос­танні ча­си і всім пра­ву­ва­ла в оселі, як він вже з глуз­ду з'їхав чи збо­же­волів і жив од­люд­ком на селі. Ота кра­су­ня, ма­буть, не­за­ба­ром за­бе­ре усе в гос­поді в свої па­зурі. А батько їй по­ту­рає, в усьому сприяє та слу­хає тільки її, ще й пок­ри­ває: ка­же, що во­на знає бур­тянське ха­зяй­ст­во кра­ще од ме­не. Пе­ре­по­ло­ви­нить во­на не­за­ба­ром усе на­ше над­бан­ня, - го­во­ри­ла ста­ра.

Ця Ки­ли­на й бу­ла при­чи­ною, що Гу­ко­ви­че­ва по­ки­ну­ла ста­ро­го, бо не стерпіла йо­го за­ли­цян­ня. Ста­ра й досі лю­би­ла сво­го чо­ловіка й ні ра­зу не зрад­жу­ва­ла йо­го й не скрив­ди­ла в своїх по­чу­ван­нях. Ме­ла­ся до­га­ду­ва­лась за ту най­пер­шу при­чи­ну нес­подіва­но­го од'їзду ма­тері до Києва.

- Гм… гм… Цю Ки­ли­ну тре­ба б бу­ло дав­но ви­тур­лить з са­ди­би. Шко­да, що вже ми­ну­ла