Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Неоднаковими стежками" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 74 75
Перейти на сторінку:
і ден­ний світ не­на­че при­гас для неї, не­на­че чад за­па­мо­ро­чив її дум­ки, засліпив очі, за­тем­ря­вив яс­не не­бо. Ме­ла­ся вер­ну­лась в свої по­кої збен­те­же­на, стур­бо­ва­на, з чер­во­ни­ми од сліз очи­ма.

«Яке чуд­не людське сер­це! - вертілась в Ме­ласі дум­ка сли­ве цілий той день; поїхав один ми­лий, я бу­ла лад­на співа­ти ве­се­лої пісні: «Ой поїхав мій ми­ленький, - бо­дай не вер­нув­ся»! А от поїхав дру­гий ми­лий, і в ме­не все вер­титься на умі смут­на пісня: «Поїхав ми­лий, - і зос­та­ла­ся ту­га!»


І та ту­га тяг­ла­ся дов­го, без­пе­рес­тан­ку. Ме­ла­ся хо­ди­ла, як неп­ри­ка­яна, світом ну­ди­ла, ста­ла бай­дуж­на до усього, навіть до своєї ко­ха­ної доні, не­на­че во­на бу­ла чужісінька для неї. Во­на не ла­яла ку­хо­вар­ки, навіть не вми­ку­ва­лась в ку­хо­вар­чині спра­ви, не присіку­ва­лась до неї за кож­ний дріб'язок без уся­кої при­чи­ни, як бу­ло пе­редніше. Гу­вер­нант­ка пос­те­рег­ла цю бай­дужність і за­мо­ро­ченість в Ме­ласі й са­ма пок­лю­ва­лась усім: і пе­кар­нею, і дітьми.


«Одже ж, бо­ро­ни бо­же, ще збо­же­воліє без­та­лан­на од за­ли­цян­ня до то­го кра­су­ня, - ду­ма­ла помірко­ва­на німке­ня, по­ра­ючись ко­ло усього. - Шко­да й її, шко­да й дітей».


Мелася на­си­лу діжда­лась дня, приз­на­че­но­го Ма­линкіним для вер­тан­ня. Во­на не­на­че ожи­ла, по­ве­селіша­ла, пож­вавіша­ла, побігла до Лю­би, роз­ка­за­ла їй за усе, не­на­че на ду­ху, бо не мог­ла ніякісіньким спо­со­бом вдер­жать в го­лові сек­ретів. Од Лю­би Ме­ла­ся по­ка­та­ла зво­щи­ком в оран­же­рею, вит­ра­ти­ла на чу­до­вий до­ро­гий бу­кет сли­ве ос­танні гроші й звідтіля по­ка­та­ла прос­то на вок­зал.


Серце в неї не­на­че за­мер­ло, як поїзд при­ко­тивсь до вок­за­лу. В Ме­ласі заг­ра­ли очі. Во­на сто­яла ко­ло две­рей і слідку­ва­ла очи­ма за кож­ною лю­ди­ною. На­товп сплив, як і нап­лив, а Ма­линкіна не бу­ло.


Мелася дов­го сто­яла ко­ло две­рей, до­ки не спо­рож­нив­ся вок­зал. На неї най­шов сму­ток. Її бра­ла до­са­да, бра­ла й злість. Пох­ню­пив­шись, во­на вер­та­лась по схо­дах на­зад. З злістю штовх­ну­ла ру­кою якусь ба­бу й про­тов­пом поміж людьми побігла по східцях на­низ.


Мелася приїха­ла до­до­му зла, нерв­на, розд­ра­то­ва­на і вже лад­на ви­ла­ять Ма­линкіна незгірше, як ко­лись ла­яла сво­го Ми­шу­ка.


Малинкінові про­дов­жи­ли ко­ман­ди­ров­ку на­далі нес­подіва­но, бо ро­бо­ти бу­ло ба­гацько і уря­довці не мог­ли уви­нуться за та­кий не­дов­гий час. Вже аж пе­ред різдвом вер­нувсь Ма­линкін. Ме­ла­ся на­че ожи­ла, ста­ла бадьорис­та й жва­ва, по­добріша­ла й пож­вавіша­ла. На різдвяні свят­ки во­на спра­ви­ла ве­ли­кий бен­кет, ще й з ялин­кою для дітей; зап­ро­си­ла Мар­ко­вицьку й Лю­бу, і Ма­линкіна, і ге­не­ра­ла. Ве­че­ря бу­ла ба­га­та. Ме­ла­ся втра­ча­лась, не пи­та­ючись, чи в батька є зайві гроші, і мар­ну­ва­ла їх свят­ка­ми й на бен­ке­ти, і на те­ат­ри.


За два дні пе­ред во­дох­ри­щем Ме­ла­ся зап­ро­си­ла гос­тей на ве­че­рок. Во­на кло­по­та­лась та біга­ла, як не­са­мо­ви­та, го­ту­ючи усе на ве­че­рок. Ко­ли це над­вечір нес­подіва­но в при­хо­жу ввійшла ста­ра Гу­ко­ви­че­ва, Тек­ля Опа­насівна. За нею зво­щик з двор­ни­ком пер­ли здо­ро­ву пле­те­ну скри­ню та па­ку­нок з за­ви­ну­ти­ми в ки­лим по­душ­ка­ми, прив'яза­ни­ми по­верх скрині. Гу­ко­ви­че­ва нес­ла в обох ру­ках дрібніші речі: якісь ко­ши­ки та за­виніння, щось зав'яза­не в здо­ровій хустці. При­хо­жа, за ти­ми па­кун­ка­ми та оде­жею, ки­ну­тою жуж­мом, на­га­ду­ва­ла ба­гаж­ний склад на вок­залі.


- Нащо це ви, ма­мо, та­ко­го ба­га­то по­на­би­ра­ли з до­му? - спи­та­ла з ди­ва Ме­ла­ся. - Чи на про­щу зібра­лись аж у Єру­са­лим, чи що?


- Це я по­ки­ну­ла тво­го батька дос­то­ту так, як ти по­ки­ну­ла сво­го чо­ловіка, - обізва­лась зне­хо­тя Гу­ко­ви­че­ва.


- Нащо ж ви по­ки­ну­ли батька? Що там у вас скоїлось у домі? Де ж ви при­ту­ли­тесь в ме­не з та­ки­ми за­вальни­ми ре­ча­ми? - аж крик­ну­ла Ме­ла­ся.


- Я не ду­маю в те­бе шу­кать при­тул­ку! Дай мені мерщій обідать, а вве­чері я пе­ре­бе­русь в мебльовані кімна­ти поб­ли­зу од Ми­хай­лівсько­го мо­нас­ти­ря та й жи­ти­му там, бо вдо­ма мені далі не­ви­держ­ка.


- Чом же не­ви­держ­ка? - спи­та­ла Ме­ла­ся з ди­ва.


- Тим мені не­ви­держ­ка, що твій та­то знавіснів, - од­ру­ба­ла ста­ра.


- Що ви ка­же­те? Це, надісь, ви так го­во­ри­те з до­са­ди? Там в вас, ма­буть, щось та­ке скоїлось: тра­пи­лось щось неп­риємне в сім'ї.


- Мабуть, та­ких сім'їв. як моя й твоя, і на світі не знай­деш. Чи твій батько знавіснів, чи, мо­же, збо­же­волів, я цього га­разд не стям­ку­ва­ла. Я з ним ла­ялась, зма­га­ла­ся та й годі ска­за­ла, їдь вже ти до­до­му та ха­зяй­нуй там, та зма­гай­ся з ним. Мені вже ос­то­чортіло те зма­ган­ня. Мо­же, він те­бе пос­лу­хає, бо ме­не ні в чо­му­не слу­хає й має ме­не за ніщо, - го­во­ри­ла ма­ти, роз­дя­га­ючись.


- Але ж на ваш про­жи­ток тут в гос­ти­ниці тре­ба чи­ма­ло гро­шей? - якось за­пи­ку­ючись, обізва­лась Ме­ла­ся.


- Отак, доч­ко, як і на твій про­жи­ток ту­теч­ки. Про ме­не, їдь вже ти з дітьми до­до­му та й ха­зяй­нуй, бо я ту­ди, ма­буть, вже ніко­ли не поїду, - бур­ча­ла ста­ра, сіда­ючи на ка­напі.


Така ма­те­ри­на гад­ка бу­ла ду­же нес­по­доб­на Ме­ласі, та ще са­ме тоді, як у неї «зацвіло сер­денько», як співа­ють в пісні, і роз­по­чи­нав­ся приємний ро­ман, з кот­ро­го пе­ре­дос­танній або й ос­танній одділ во­на ма­ла надію скінчить от-от не­за­ба­ром.


- Батько твій геть-то вже щи­ро й прав­ди­во до­дер­жує умо­ви з моїми ро­ди­ча­ми, котрі бу­ли так са­мо, як і я, нас­то­яте­ля­ми на маєтність після небіжчи­ка дядька і котрі ма­ють пра­во взя­ти одчіпно­го по небіжчи­кові. Пла­тить та й пла­тить їм гроші з до­ходів, з мли­на та з лісу, та з пашні, а з ха­зяй­ст­ва і в нас бу­ває ча­сом не­дох­ват­ка. Я всто­юю за те, щоб нічо­го не пла­тить отим не­на­жер­ли­вим ро­ди­чам. А він та­ки своєї! Не­на­че за­тяв­ся та все ме­не дра­тує, все спе­ре­чається та сва­риться зо мною, не­на­че на­ку­пив­ся. Не­ви­держ­ка мені далі та й годі.


- А хто ж оце дер­жа­ти­ме ха­зяй­ст­во в домі? - спи­та­ла Ме­ла­ся.


- А хто ж? Кра­су­ня Ки­ли­на ж, що бу­ла еко­ном­кою в дядька в дворі в ос­танні ча­си і всім пра­ву­ва­ла в оселі, як він вже з глуз­ду з'їхав чи збо­же­волів і жив од­люд­ком на селі. Ота кра­су­ня, ма­буть, не­за­ба­ром за­бе­ре усе в гос­поді в свої па­зурі. А батько їй по­ту­рає, в усьому сприяє та слу­хає тільки її, ще й пок­ри­ває: ка­же, що во­на знає бур­тянське ха­зяй­ст­во кра­ще од ме­не. Пе­ре­по­ло­ви­нить во­на не­за­ба­ром усе на­ше над­бан­ня, - го­во­ри­ла ста­ра.


Ця Ки­ли­на й бу­ла при­чи­ною, що Гу­ко­ви­че­ва по­ки­ну­ла ста­ро­го, бо не стерпіла йо­го за­ли­цян­ня. Ста­ра й досі лю­би­ла сво­го чо­ловіка й ні ра­зу не зрад­жу­ва­ла йо­го й не скрив­ди­ла в своїх по­чу­ван­нях. Ме­ла­ся до­га­ду­ва­лась за ту най­пер­шу при­чи­ну нес­подіва­но­го од'їзду ма­тері до Києва.


- Гм… гм… Цю Ки­ли­ну тре­ба б бу­ло дав­но ви­тур­лить з са­ди­би. Шко­да, що вже ми­ну­ла

1 ... 74 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький"