Читати книгу - "Коли твоє немовля — некромант!, Хелена Хайд"

Дійшовши до крайнього ступеня розпачу, я запхнула Клавіка в слінг, замотала його по саму голову шматком знайденого на дні шафи брезента і почала згинатися як досвідчений акробат у спробі зібрати черпаком воду з підлоги у відро, при цьому не забризкавши цю гидотою дитини. Аж раптом у двері постукали. І якою ж була моя радість, коли на порозі я побачила Діну! Щоправда, на її обличчі замість радості застиг щирий жах.

— Матінко рідна, що тут трапилося? — видихнула вона з витріщеними очима.

— Стояк забився… а далі ти зрозуміла, — приречено повідомила я.

— Тебе, походу, навіть на годину не можна лишити, щоб якась погань не сталася.

— І не кажи. Посидиш із Клавіком, поки я приберу?

— Та не питання, — похитала головою подруга, допомагаючи дістати малюка зі слінгу.

Побажавши мені удачі, подруга пішла няньчити дітей у своїй квартирі. Я ж, закотивши рукави, поплакала про недавнє прибирання і почала воювати з нечистотами. Благо тепер вода в унітаз виливалася, а не випливала з нього, бо все, що цей гад мені за сьогодні випльовував, я благополучно повертала йому назад. А закінчивши з потопом — набрала відро води, в яке залила половину пляшечки мийно-дезінфікуючого засобу, і почала відмивати квартиру.

Правда ось, в один момент, коли основний сморід уже вивітрився, я зрозуміла, що сил у мене вже немає. Ну от загалом геть. Ні моральних, ні фізичних. Тому вирішила трохи перепочити, перш ніж продовжити. І, знявши рукавички, попрямувала у бік вітальні.

Коли до моїх вух долетів стукіт сусідніх дверей, що відкрилися, і підозріла метушня за ними.

— Ой, добрий вечір! Я вас так зачекалася, чого стільки не навідувалися? — почула я гидкий голос Алевтини Георгіївни.

— Були справи, — відповів їй грубий бас… що здавався мені знайомим.

— А я вже злякалася, що ви більше не прийдете. Матеріалів вже із залишених вами зовсім не лишилося… довелося імпровізувати і просто стояк засмітити у підвалі. Зате вийшло як! Бачили б ви, як вона тут по всьому під'їзду носилася!.. — тараторила гоблінка з неприхованим задоволенням, коли я з останніх сил стримувала бажання вискочити з квартири і трошки розмазати її голову об сходинки.

— Це було не обов'язково, я плачу тобі не за це, — перебив чоловік, чий голос все більше нагадував мені того підозрілого хлопа в плащі, який зустрівся мені на фестивалі.

Хоча, може, просто здалося?

— Якісь ще завдання будуть? — продовжувала бабка.

— Так. Я приніс деякі інгредієнти для предметних обрядів.

На жаль, почути, що там цей чоловік говорив далі, я не змогла, тому що двері сусідки зачинилися, залишаючи обох змовників вести дискусію вже наодинці. Але й того, що встигла почути, мені вистачило, щоб...

По-перше, запалати бажанням постукати у двері гоблінки, а коли вона відчинить — кинути туди коктейль Молотова та реготати.

По-друге, не на жарт перелякатися від усвідомлення того, що підозріла людина, яку попередні два рази ніхто, крім мене, не бачив... виявляється, контачить з моєю хворою на голову сусідкою. І саме з його подачі ця шизофреничка почала не просто задовбувати мене, а ще й насилати дрібні прокляття!