Читати книгу - "Безприданниці. Ребекка, Олена Гуйда"

Зрада. Саме слово віддає полиновою гіркотою на язику. Що рухає людиною, яка готова зраджувати? Жадібність? Страх? Фанатизм? Здається, це найпоширеніші мотиви. 

А яка причина у милої покоївки? 

Я кинула на неї уважний погляд, але нічого крім щирої істерики не побачила. 

 - Кому ти відправила листа? - холодно і без емоційно повторила я питання. 

 - Це... нічого такого. Просто любовне послання, - схлипувала дівчина. 

Ну звичайно. 

Одним рухом я скоротила відстань між нами і вихопила з-за її пояса клаптик білого паперу з частиною тиснення. Складно сказати, яким дому воно належало. Але навряд чи який-небудь лір або лорд буде писати листи простій покоївці. 

Я скинула брову, чекаючи пояснень, але домоглася тільки чергового витка істерики. І моя впевненість похитнулася. Все ж вона не намагалася втекти, відбиватися. Просто ридала. Може і правда закохалася в якогось сина ліра? 

 - Іди за мною, - наказала, розвернувшись і прямуючи в замок. Нейт з цим розбереться куди краще, ніж я. 

 - Міледі, прошу вас! - ридма ридала Астра, тягнучись за мною в замок. - Це не те, що ви подумали. 

Звідки їй знати, про що я думала? У мені боролись лють і бажання покарати зрадницю з сумнівами і жалістю. Одним словом, я була розгублена. 

 - Лорд Амора ще в замку? - голосно запитала я, сподіваючись на відповідь. 

Вибігали на шум слуги, переглядалися, але навіть перешіптуватися не наважувалися. 

 - Лорд покинув замок, міледі, - виступила вперед Хільда, кидаючи нерозуміючі погляди на ледь волочачу ноги ридаючу Астру. - Можу я поцікавитися, що трапилося. Дівчина завинила? Розгнівала вас? Я накажу її відшмагати. 

 - Накажи замкнути її в покоях на третьому поверсі, - вирішила я. - І не варто тут топтатися. Цікавого нічого більше не буде. А робота сама себе не зробить. 

Звичайно, я була в відсутність лорда повноправною господинею будинку. Могла і сама допитати зрадницю, з'ясувати, що в неї на думці і для кого шпигувала, якщо це так. Більш того, я знала одне заклинання, яке точно не дозволить їй збрехати. Але справа в тому, що воно болюче, в результаті, дівчина ризикувала не тільки розповісти всю правду, але і пошкодитися розумом. Звичайно, цей ризик був лише в випадку, якщо вона спробує мені збрехати. Але ніде правди діти - мені страшно було брати на себе таку відповідальність. Тим більше, що Амора міг би з'ясувати і без магії потрібні відомості. Чи варто поспішати? 

 - Дайте мені знати, коли лорд повернеться, - попросила я. 

На душі було відверто неспокійно. Напевно, тому, що не встигла проводити чоловіка. Чому він не дочекався мене? 

Перевела дихання, наблизившись до вікна і спершись на підвіконня. Притулившись лобом до холодної шибки, я намагалася остудити такий недоречний запал, вирішити, як вчинити далі. Що якщо десь там зараз йде бій, і мій чоловік бореться за своє життя. Чи маю я право на сумніви. Адже вона відправила листа комусь... 

 - Міледі, ми тут дещо знайшли, - тихо заговорила Тіра, привертаючи мою увагу. Я не відразу і зрозуміла, в чому справа. - Вам потрібно це бачити. 

Погане передчуття до болю стиснуло нутрощі. Рішуче рушила в спальню, чуючи швидкі кроки моєї служниці за спиною. 

 - Що ви знайшли? - придушено запитала я, не обертаючись.

 - Ось, міледі, - бліда Розі тицьнула пальцем в якийсь згорток, розміром з кулак. - Це було зверху, на балдахіні. 

Так. Вдале місце, нічого не скажеш. Я навряд чи стала б там шукати, а трусили балдахін не часто. Може, з часів керування колишньої господині і не торкалися до нього. Зізнатися, якби не пошуки підкладу, я б теж так не поспішала з прибиранням. 

 - Ви не торкалися до цього? - запитала і, обережно, немов в згортку було щось, що могло накинутися на мене, почала наближатися я. 

 - Що ви, міледі, я і підходити боюся до цього, - зізналася Розі, поклавши на себе захисний знак. - Тіра он теж, ледь на ногах стоїть від страху. 

Мені вона звичайно такою переляканою не здалась, але зізнатися, зараз мені було не до служниці. Потрібно було позбутися від підкладу. Тінгельда веліла загорнути його в білу тканину, закопати і спалити в повний місяць. Але у мене була ідея трохи краще. 

Я відкинула кришку скрині з білизною, відшукала білий, не вишиту хустину. Дуже хотілося розгорнути пакунок, подивитися, що ж там усередині, але так я могла зробити тільки гірше. І тоді вже не обійдешся простим спалюванням. Тому, обійдуся як-небудь. 

Заодно перевірю дещо...

Покої, які стали в'язницею для Астри виявилися зовсім крихітними. Зізнатися, я навіть не підозрювала, що вони такі є в цьому замку. Біля входу топтався, явно нудьгуючи і зціджуючи в кулак смачні позіхи зовсім молодий хлопчина. У його віці рвешся в бій, оголивши меча, подумки вбиваєш сотні ворогів, а не тупцюєш під дверима бранця, перераховуючи павуків по кутах. 

 - Міледі, - не відразу помітивши мене, схаменувся хлопчина, розгубившись і навіть забувши про поклони. 

 - До полонянки ніхто не намагався потрапити? - вирішила не привертати увагу до його поведінки. 

 - Тільки начальник варти - сир Роберт. І сир Крістофер. Але він взагалі робить те, що забажає. Йому лорд все дозволяє. Ой. Прошу пробачення, міледі. 

 - Нічого страшного, - посміхнулася я, намагаючись зрозуміти, що тут було потрібно вічно закидавшому Нейтові звинувачення у всіх смертних гріхах сиру Крістоферу. Найнеприємнішому мешканцеві Північної межі. - Відчини двері, - не звертаючи увагу на його розгубленість, веліла я, все так же стискаючи в руках злощасний згорток 

Хлопчина зняв з пояса довгий ключ і, не з першого разу потрапивши в замкову щілину, відчинив двері. Все ж мене в цьому замку бояться. Складно уявити, що змусило молодого чоловіка, який бачить себе в битвах, так хвилюватися. Невже про мене все ще ходять недобрі чутки? 

 - Прошу, - відчинивши двері, запросив мене сторож. 

В кімнаті смерділо цвіллю і затхлістю, відсирівшою сажею і пилом. Немов кімнати знаходилися не на третьому поверсі, а в підземеллі. Втім, цей незабутній букет ароматів переносив мою полонянку в її недалеке і таке реальне майбутнє. Запилені меблі виглядали понуро, давно не змінювана постіль - лякаюче.Там вже завестися могло що завгодно. Але це куди краще, ніж тюк прілої соломи на кам'яній підлозі підземних казематів. І взагалі, кумедна іронія - покоївка виявитися заточеною в неприбраних, занедбаних покоях. Нехай одних з небагатьох, до який у мене не дійшли руки. Але все ж.