Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

Сидів він зморений при ватрі і, коли дрімав, плуталися йому образи й думки. Ватра палала, скарби палали, іскрилися. Пригадалися йому слова діда Змієнського:

– Є більші скарби, і ти нам їх відкрив. Твоїм є все це іскристе ґаздівство скарбове! Ти є ґаздою і цих скарбів, і тих прихованих.

Десь там далеко широкі полонини та подільські поля. Там народ великий. А тут у коморах сховане брильянтове насіння.

Більші, незмірні скарби виростуть із нього, з того насіння. Вибуяють дерева, що скарби родять. Замки тут стануть і собори з каменю.

Так мріялося Довбушеві, коли зігрівала його жива ватра, коли заколисувала його, тихо наспівуючи й бурмочучи свої співанки.

Ніхто цього не знає напевне, але так оповідають. А як не повіримо, то що нам з того прибуде?

Побратимство тут і там

Та не було ще замків, ні соборів не було. Полонини ще не пробудилися, а подільські поля лежали, наче людина, яку зв’язали уві сні, й, дрімаючи, зітхали в неволі. Спали скарби. Не змогли ще розсіятися.

Але такою була доля лісових людей, що після нападів та походів вони мусили на якийсь час розпорошуватися, зникати. Довбуш і його леґіні зникали, ніби за планом, по горах у всіх напрямках. Один про одного не знав, де хто є. Якби навіть військовим виправам з угорських замків або зі Станіславова вдалося дістатися аж на Чорногору, не застали би й сліду від опришків. І не знали б, де їх шукати. Довбуш змінював свої садиби так, що ніхто про нього нічого не знав. Пересиджував під Писаним Каменем або на Синицях, у печерах, званих Довбушанками, або десь далеко під Петросом Роднянським, або в Ґорґанах у скелях, у криївках гори, яку тоді назвали – і тепер називають – Довбушанкою. І в багатьох, багатьох інших місцях.

А ще зима гасить полум’я, засипає снігом лісових людей. Змушує їх до закопуватися в зимівники, у лігва, подібні до ведмежих. Довбуш теж мав у різних частинах гір кілька зимових хат, схованих високо серед скель. Були вони добре забезпечені харчами. Хоча на зиму з ним залишалася лише жменька молодців. Інші розходилися світами. Зимували у родичів, у побратимів. Або йшли на доли – зокрема й на угорську або волоську сторону – ніби на службу, яку полишали, щойно починали розвиватися бучки. І так узимку далеко, далеко сочилися краплями або розвіювалися, як насіння бунту, вісті про Довбуша, про його походи, про його задуми. Про те, що відтепер вже не буде так, як було раніше. Що буде інакше!.. І тоді не тільки всі гори, а й далекі краї, подільські, угорські та волоські рівнини, завалені снігами, дізналися і вперше заспівали ту пісню про Довбуша молоденького.

Так, наче бачили його здалека…

Там попід гай зелененький

Ходить Довбуш молоденький! —

Топірцем ся підпирає,

На юнаків закликає.

Надія, як озимина, яка поки що дрімає, плодилася і працювала під снігом, чекала весни, виглядаючи, коли засвітить святе сонечко, коли зазеленіють гаї, прислухаючись, чи не долине з гір заклик Довбуша.

«Ген там, десь високо у скелях зимує тепер Довбуш. І думає, задумується! Як підкласти велику бочку пороху під весь той панський світ. Як принести свободу, щастя і скарби бідакам!..»

«А як заграє Довбушева трембіта, весь світ бідарів повстане і переможе».

Так собі шепотіли.

Але зимою, коли юнаки приходили до оселі, не одного обмотала павутина панських сітей, не одного виловила. Не один, зголоднівши в пущах, прилип до солодкої любки і одурілий, п’яний від блаженства, потрапив, наче тетерук на токовищі, під кулі мисливців. Не одного погубила жидівська горілочка, яку в ті часи за панським наказом жиди насильно впихали ґаздам і щомісяця залишали без жодного слова нові барильця коло хат. Не один забував навіть про те, що лісова людина назавжди вже є людиною лісовою, що немає для нього, не може бути ґаздування, доки Довбуш не переверне весь порядок цього світу. І, давши себе приспати тиші й віддаленості батьківського обійстя, починав ґаздувати. І так поволі втягався. Часом ґаздував уже цілими роками. Аж поки його не хапала – через роки – якась принагідна смоляцька ровта, що забрела далеко в гори. Зв’язаного, прикутого до коня, його привозили до секвестру, до катівні. Там його допитували, піддавали «сповідуванням тілесним», катували, щоб отримати зізнання, калічили і врешті страчували на шибениці.

Перед кожним розставанням опришки домовлялися, що зійдуться на якомусь верху. Або на Ґлифі у Жаб’ї, або на Гордієвій між Космачем та Ворохтою, а найчастіше на Ігреці, доступному з чотирьох сіл, з Жаб’я, Криворівні, Ясенова і Річки Брустурської. А також на інших віддалених полонинах на Судіюї, на Льодовій Бабі.

Навесні, як тільки бучки і берези вкривалися першою зеленню, а шишки починали червоніти під верхами, юнаки сходилися на рівній і розлогій полонині Ігреця. Там радісно віталися, ще здалека перегукувалися й вівкали, стріляючи з пістолетів на знак привітання. Розповідали про своє зимування, пили, співали й танцювали. І весь час стріляли з пістолетів, аж дими з Ігреця курилися лісами. Гуляли так і святкували свято пробудження весни, свято буяння лісових людей, леґінів пущі. Саме звідси, кажуть, від цієї забави, від тих ігрищ сама гора отримала назву Ігрець.

Коли отак навесні сходилися хлопці на Ігреці, дивилися, кого бракує. І слухали вістей. Гори та кичери, занурені в опалову весняну імлу, були сповнені щебетом птаства і шумом потоків. А вдалині мовчали, мов зачаровані замерзлі моря, розлогі врожайні ниви, сині долини без кінця-краю. Світилися, миготіли далекі води Бистриці та Пруту. Жоден голос не доходив від ледь помітних ген далеко ворожих веж Станіславова і Коломиї. Хоч би весь перетворився у слух! І навіть тоді не почув би звідти ні стогонів катованих товаришів, ані їхніх прокльонів. Але й так добре знали юнаки, що ті померли мовчки. Не застогнали. Не зрадили нікого, навіть власного болю не показали. Тільки поглядали перед стратою у мовчанні туди далеко, до Ігреця. Тому тепер тут, на високій полонині, весняним ранком побратими славили померлих. Зловісно мовчали міста. А вони стискали зуби, потрясали топірцями, погрожуючи панським катівням.

І знову починалися напади, битви, порахунки.

І навесні з’являвся по селах сам Довбуш молоденький. Несподівано виходив із глибини лісу – пишний, яскравий, блискучий від міді та сталі. Ходив сам гірськими оселями, а також заходив далеко до сіл Підгір’я, Поділля і на угорський бік. Сам заводив знайомства з