Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

Або пошлім когось на святий острів Ледницю, хай приведе жрицю від жертовного вогню. Покладемо в порядок перед нею шапки… Чию підійме, той і князем буде… — промовив Згожелець.

Зчинився страшний гармидер: мало не бились, так сварилися; нізащо не погоджувались на жеребкування ті, які були певні, що їх повинні обрати. Так і не дійшли згоди… а тут вже й ніч наближалась. Люди почали потроху розходитись. Одні так ні з чим і пороз'їжджались по дворах, інші розташувалися в городищі, а дехто отаборився в гаю. Одні хотіли Лешка, другі — Мишка, треті — Віша, четверті — Добка; і ще було названо з десяток імен. Були й такі, котрі, знаючи Добка, тут же запропонували обрати його, але він затулив їм роти.

— Не хочу! — крикнув їм. — Я волію сам слухати, ніж наказувати… до того ж бути зовсім вільним і не мати над собою безлічі панів. Я ладен утекти на край світу, ніж потрапити в неволю…

Мишки, які були впевнені, що їх оберуть одностайно, від'їхали розсерджені й засмучені. Але все більше було таких, котрі говорили:

— І ми не гірші від них… Майна маємо стільки ж, а то й більше, і землі багато, і рід наш численний… Якщо вже їм князювати, то й ми зуміємо.

Так і порозходились усі, незадоволені собою та іншими, роздратовані, сердиті, похмурі.

Увечері, тільки-но П'ястун повернувся з пасіки до свого двору, під'їхав до його воріт Добек і скочив з коня.

— Батьку П'ястуне, — звернувся він, — ви воліли піти до бджіл, а не до людей; а коли б до нас поквапились, то, може б, нам єдність принесли. Бджоли й без вас дали б собі раду…

— А що там у вас трапилось? — запитав старий.

— Та нічого… Тільки пішли чутки, що сини Хвостка ведуть на нас кашубів і поморян…

— Бачиш, Добку, — спокійно відповів П'ястун, — це якраз добре, що я пішов до своїх бджіл: там, у лісі, я знаю, що робити; на городищі ж нічого б не довів: надто вже убогий я чоловік, і надто слабкий у мене голос… Що, всі вже роз'їхались?..

— Одні розсердились і пішли геть, а другі лежать там і бурчать… Треті, такі, як я, роздумують, куди б його пристати… Нам треба якнайшвидше когось обрати, бо появиться самозванець і сяде на шию.

На другий день вранці й Доман під'їхав до воріт з поклоном, — старого П'ястуна всі шанували.

— Що це ви так зблідли? — спитав господар; він давно не бачив Домана, нічого про нього не чув.

— Мене штрикнули ножем у бік, крові багато витекло.

Раптом звідкілясь долинув пискливий голос:

— Якби не стара знахарка Яруга, давно уже вас не було б на світі… Ха-ха!..

Вони озирнулись і побачили стару бабу, яка, посміхаючись, їм кланялась, трясучи головою й руками.

— Ти на віче чи з віча? — насмішкувато запитав Добек. — Може б, і ти там знадобилася?

— Саме йду на віче, — аніскілечки не бентежачись, відповіла стара, — а чому б і ні? Я чула, на ньому згоди немає… Хто знає? Може, якби я була, то й настала б… Бо різні речі несу в торбі… І багато чого знаю…

Прибулі кмети без упину вмовляли П'ястуна поїхати завтра разом з ними на віче.

— Навіщо вам ще одного чоловіка запрошувати, все одно ж нема згоди?.. — відповів старий. — Збирайтесь без мене, чи ж я вам потрібний?..

Другого дня було те ж саме. З'їхались старійшини на раду, а почали зваду; цілий день сперечались. Біля вежі метушились люди, збившись у натовп; то раптом відскакували й розходилися, хто куди, то збирались докупи. Здіймалися кулаки… злітали вгору шапки, потім усі йшли геть, але незабаром знову з'юрмлювались. Згоди не було… Лешки верховодили на одному боці, Мишки — на другому.

Пізно ввечері під'їхав до хати П'ястуна Мишко Кривава Шия, похмурий як ніч.

— Вітаю вас, батьку.

— Що, вже з віча?

— Так, з віча, — зітхнув Мишко.

— Чим же воно закінчилося?

— Нічим, — з гіркотою промовив Кривава Шия, — порожня сума, як згоди нема. Мало не схопили одні одних за чуби. Кожен хотів би князем бути, а слухатись нікому не хочеться.

— А вам? — запитав старий.

— Та й… мені також… Але ж я маю право, — сказав Мишко, — хто задушив триклятого Хвоста, як не я й не мої? Хто підставляв свою шию й ризикував життям? Невже я гірший за Лешків, Яксів чи Каней?

— Воно-то так, — тихо мовив П'ястун. — Але що ж тепер буде? Кажуть, Лешек і Попельок ідуть сюди з чужою раттю?

— Про вибори нема чого й говорити, — додав Мишко придушеним голосом, — хто більше збере людей, той і проголосить себе князем… і владарюватиме собі в городищі.

— Тоді навіщо було того скидати? — спитав старий. — Адже й він має таке ж право сидіти на князівському троні.

— Якщо не дійдем згоди… — перебив його Мишко. — Що краще — коли німці будуть нас гнітити чи свій сяде на шию?

Господар мовчав, дивлячись на землю.

— Робіть, як знаєте, але віче шануйте, — сказав він після хвилинного мовчання. — Що сталося з Попельком і Лешками, те може й з іншими трапитись…

— Я не дозволю, щоб мною верховодили інші! — вигукнув Мишко, підносячи вгору кулак. І він поїхав, мабуть, розгнівавшись.

Другого дня на городищі не було нікого. Тільки літала над ним зграя горобців, збираючи смітинки після коней і людей; голосно цвірінькали, сварились між собою за зерна, як учора люди за те, кому стати князем.

П'ястун сидів на ганку й дивувався в душі, чого люди так сильно жадали страшного тягаря… і тішився, що він убога людина і йому не потрібно встрява ти в суперечки, що він може залишатись осторонь.

Віче, як розповідали, розійшлося з нічим, більше того: люди, що прибули на нього друзями, поверну лися ворогами, — з образою й ненавистю в серці. Особливо нажили собі ворогів і конкурентів Мишки, а Лешки тихенько раділи; не один повертав у їхній бік голову й казав:

— Хай править нами стародавній рід, аби тільки законів пильнували.

Кілька днів на городищі було безлюдно; зате вирувало й клекотіло по дворах. Наближався святковий день жнив. Тим, хто порядкував тут, здавалося, що коли віче збереться вдруге, воно пройде успішно, — князя буде обрано. Знову почали скликати раду над Гоплом. Мишки, Лешки та інші пороз'їжджались по обійстях, щоб зібрати друзів для поради й підтримки.