Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мчать один за одним автомобілі. Обганяючи один одного. Мчать туди, в далечінь… Нікуди вони не мчать. В’ються, як комарі в комариній ступі. Од себе не втечеш і нікуди не заїдеш. І од інших також.
Хлопчик років трьох біжить по хіднику поперед тата і мами. Розігнався й ніс у ніс зіткнувся з велетенським догом. Швидко каже догові: – Позаду йде мій тато!
Мій батько каже моїй малій дочці Лесі:
– Ти забруднилася гірше, ніж цуня.
– А що, діду, цуня така чиста, як ти? – запитала щиро.
Леся ще вимовляє тільки окремі слова. Мале – моститься, вовтузиться біля мене в кріслі, раптом до мене: – Посунься, зараза. Я зрозумів, що дочка вже свідома.
Ходив на кладовище – річниця смерті О. Гончара. На центральній алеї половина облич у бронзі та камені людей, яких знав за життя. Люди – дуже міцні істоти. Дивляться на таке й не божеволіють. Ось і я ще ніби «при своєму».
У 1979 році, коли мене було обрано секретарем Спілки, мені доручили робити доповідь на пленумі. Пленум – по прозі. Я довго думав, вагався і вирішив сказати на пленумі все (чи майже все), що думаю про нашу прозу. А була вона трохи не суспіль романтична, а звідси й лакувальна, неправдива. В Росії був вже Распутін, у Білорусії – Биков. Теж було далеко до повної правди, одначе міра реалізму – значно більша ніж у нас. Я не міг примиритися зі сценами, як у Стельмаха: герой (вже не пам’ятаю хто) втікає від бандитів у жита, бандити гасають довкола на конях, шукають його аби вбити, а він лежить (світить сонце) і шепоче: «Житечко, квіточки». Або в Романа Федоріва, також (чоловік іде з клубу, з вистави вночі і раптом постріли, він падає за камінь, по ньому стріляють при місяці, а він філософствує приблизно так: «ось іду з однієї вистави й потрапив на іншу». Та й на думку нічого подібного не спаде людині за такої ситуації. Втиснеться в землю)…
І ось я написав доповідь. Насамперед не дав пощади собі. А тоді – й іншим. І, звичайно, заторкнув Гончара. Розумів – без цього не можна. Адже в нього отой романтизм доведений до крайньої межі. Та ще й у такий спосіб: він ніколи не писав реальних людей, він писав людей красивих, у нього не селяни, не колгоспники, а бронзовочолі степовики, хлібодари. Оця фальш перейшла в стиль, нею пройняте все. Я тоді тільки починав розуміти це, хоч читати Гончара не вельми любив і раніше.
Заторкнув я Гончара ледве-ледве. Знав його амбітність, та й, чого гріха таїти, він стояв десь мовби над нами. До речі, він завжди стояв Над, він ніколи нікого з колег не допускав до себе, до розмови рівних, це проявлялося в усьому, прорікав істини, а був звичайним середнім чоловіком у поглядах на світ.
Доповідь показав О. Коломійцю. Той сказав: «Буде рейвах». І Коломієць і Гончар тоді перебували в санаторії «Конча-Заспа». І я… не втримався на своїх, позиціях. Вирішив показати Гончарові доповідь, переконати його, що це – в інтересах всієї літератури.
Гончар прочитав і мовчки повернув доповідь. А увечері приїхав Коломієць і сказав, якщо я не викреслю про Гончара, той демонстративно піде з пленуму й учинить скандал. Про всіх інших нехай – а про нього – викреслити. І я здався. Викреслив усі прізвища (бо було б несправедливо) й залишилися тільки загальні слова.
…Нещодавно спробував читати «Твою зорю» – не можу.
З Гончаром мені не щастило й далі, живучи в Кончі, часто зустрічав його, і він повчав мене, як треба керувати Спілкою. Геть відірваний, втративши й останню сув’язь з реальністю, перебував у нереальному світі. Часто сперечалися. Останні пів року я його просто уникав. Він зустрів мене й почав вичитувати, як я допустив, що «Літературна Україна» взяла інтерв’ю в Кошелівця. Адже Кошелівець… якогось, здається, 1962 року покритикував десь за кордоном «Таврію» чи «Перекоп». І ніякі пояснення не діяли: що й час не той, і ви з Кошелівцем не ті, й що не знав я цього й не міг знати. Що нині редактор не бігає до голови спілки узгоджувати, як було за вас. Наступного вечора нотації повторилися. Я огризався і розсердився.
Думаю… і шкода стає. Адже був він письменником за покликанням, і натурою цільною, й часом бувало в нього у вдачі проривалося щось наївне, аж дитинне. Зіпсувала система. Останнім часом я скрізь захищав його від нападок молодих, адже він, визрівши разом з шістдесятниками, заполонився національною ідеєю, став її речником, виразником в очах мільйонів читачів, і намагання зіпхнути його з п’єдесталу було хибним, нерозумним, діяло супроти України.
Мав і власний гріх, колись знову ж таки не встояв і на конференції сказав дещо критичне про «Прапороносців», за юності вони мені справді подобалися.
30.10.95
І знову думаю і передумую… Таки сутній чоловік був Олесь Гончар – цілеспрямований, зібраний, і прийшов у життя, щоб написати правду про себе і про народ свій… Не дали.
Багато було в нього справі красивого. Але немало й такого, що викликало досаду. Людина з усіма «про» і «контра». Людина.
Розповів він мені на прогулянці по лузі: повернувся він додому, на дачу зі Спілки, а йому дзвонить Смолич і викликає вийти на вулицю, не просить вийти, а викликає (Гончар – перший секретар Спілки, Смолич один із секретарів, підлеглий Гончару). Гончар вийшов і Смолич одразу: «Ми повинні виключити зі Спілки Ліну Костенко. Негайно». Гончар сказав, що виключати не буде.
Усі говорили, що Смолич був у високому кадебістському чині, ледве чи не генерал. А жартували так: «Ах ти Смолич» (сволоч).
Мені на віку трапилося кілька доконечно порядних людей. А. Косматенко, А. Мороз… Треба сказати, що такі люди – скучні. У них не було перелюбів, про які можна розказати, а якщо щось і сталося, то вони не розкажуть. Вони не вміють збрехати, щось вигадати, загуляти, пустившись берега…
Отака невідповідність світу!
Мабуть, чимало моїх колег думають (і заздрять): голова Спілки, шана, відомість. А мені часом так важко, неначе двадцять століть привалили мене. Неначе я прожив усі двадцять. І та єдина іскра – Україна – мерехтить, тане, з жахом думаю – аби не погасла.
10.01.96
Загинути, щоб засвітитись зіркою, яку всі бачитимуть і вказуватимуть на неї, неважко, загинути, щоб стати зіркою, яку ніхто не побачить, важко вельми.
Великий інквізитор – Володимир Ілліч.
На болоті біля дачі шаленіють солов’ї. Такого шаленства, таких маестро годі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик», після закриття браузера.