Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

— В такому разі мені випала велика честь.

— Тільки не перебільшуй. Іноді чоловік — мов та енциклопедія, а придивишся… Іде…

Микола взяв у руки відбиток листівки, я схилився над газетою. Двері відчинив чорнявий середнього зросту чоловік років тридцяти п’яти. Про його обличчя я міг би сказати, що скальпель сумнівів ніколи не торкався до нього. Низьке чоло, настовбурчена чуприна, довгі, покриті заростом руки. Микола запропонував йому сісти і сам сів поруч.

— Мені дуже приємно, — усміхаючись почав він, — що скрізь, де не буваю, чую тверезі голоси на захист збідованого населення. Особливо радує, що всі виявляють правильне розуміння національної проблеми.

Колись щире серце — Гірчак прохопився перед аудиторією, що більшість галицьких інтелігентів добрі спеціалісти, але всім бракує культури. Це патріоти мужицтва, наймані плаксії. Народ мовчить, терпить і ненавидить, а інтелігенти скиглять.

— Різке полівіння у свідомих українських сферах, — продовжував гість, — віщує істотні зміни. Польща буде змушена поступитись. Бажано ще ширше популяризувати національні здобутки.

Він розповідав про страйковий рух у Франції, заворушення у Варшаві й час від часу робив кислу міну: «За такої ситуації треба показувати… треба створювати, було б добре, якби…». Потім торкнувся питання про нашу селянську літературу, знову збився на басові партії: «Треба записувати народні говірки… В літературі повинні говорити традиції…»

— А чи немає можливості, - запитав я, — видати Франкові записи фольклору? Гість спохмурнів.

— Якби ж то добивалися. Збірник, безперечно, мав би успіх.

Я встав нібито відчинити вікно, та, закуривши, залишився стояти і не слухав дальшої розмови. «Якби ж то добивалися!» А ти? Серед української професури в Польщі є люди з світовими іменами, одначе ніхто не добивається, «Біс із ним, автохтоном, коли б не взяли на підозру…» За посади бояться.

— Чого ти так очевидячки виказав неповагу? — накинувся на мене Микола, коли літератор пішов. — Треба бути дипломатом.

«Треба».

— Він і мене знудив, — вів Микола. — Але такі люди потрібні.

— Він потрібен тобі, ти — йому. Щоб не почувати самотності?

— Будь ласка, на мене не поширюй своїх дефініцій. Заглянемо до друкарні?

— Ходімо.

У просторому льоху під стінами стояли шкільні лави, на них — каси з шрифтами. Посередині — друкарський прес.

— Він мене втомив, — признався я Миколі.

— Чого?! — знизав він плечима.

— Прогулюєтеся по ранах, граєте поняттями, які озиваються в душі як виразки. Я розумію, ви цим самим підноситеся духом, але слухати вас — каторга. Тебе з твоїм мозком і з серцем кладуть на кувадло, а ти не смій виявити неповагу. Це що — метод збудження? І не сприймаю настанови на те, що література не повинна готувати купелі з медунок. Розвиток мистецтва відбувався навколо осей: людина — природа, людина — людина, а нині навколо осі людина — суспільство. Лопатою сучасної літератури треба вивертати грунт соціальних умов, а не містифікувати традиції та медунки, запряжені в жалях і тузі. Думаю, лиш так можна розвивати почуття людської гідності. Досить пам’ятників. Люди з лінивою душею завжди вигадують собі богів. Замість того, Щоб показувати людину, пишуть про цвіт папороті, тонкі натяки між рядками перетворюють у…

— Стій, гімназисте! — перебив мене Микола. І засміявся. — Але в тобі є щось геніальне. Воно химерно переплітається з предковічно темним.

Я завертів корбою преса.

— Кампанелла сказав би, що я тримаю в руці штурвал епохи. Як усе це опошлили…

— Мрію, Прокопику, про журнал.

— Візьми мене коректором.

— Та от своїх не переконаю. А сам не справлюсь.

Іван Деркачук співав у всіх європейських столицях, близько десяти років був окрасою Варшавської опери. До Львова повернувся в похилому віці під час війни. Свої заощадження він потроху витратив, підтримуючи обдаровану молодь, взяту на облік польською жандармерією і загнану в підпілля, і університетських вчених, які залишилися без посад.

Це була невимовне чуйна людина з енциклопедичними знаннями. Природа зрідка дарує таку пружнострунну душу і такий високий розум. Олекса підійшов до мене, схлипуючи, не в силі що-небудь вимовити.

— Помирає Деркачук, — сказав він, трохи заспокоївшись. Ганиш стояв чорно замислений біля одвірка.

— Підемо, Прокопе?

Я заховав у лахміття на нарах томик Монтеск’є німецькою мовою, — його Грушевич звідкілясь приніс, маючи намір перекласти кілька витягів для Миколи, — і приєднався до хлопців.

Біля кам’яниці, де мешкав Деркачук, ходили поліцаї і переодягнені агенти. Всередину не пускали. Гуртками по п’ять-шість чоловік стояли, тихо перемовляючись, Деркачукові друзі й знайомі. Ми зупинилися біля одного з гуртків.

— Давно вони тут? — запитав Павло, показуючи на поліцаїв.

— З обідньої пори. Якийсь доброзичливець дав знати.

— Біля хворого є хто-небудь?

— Усіх попросили вийти. Привезли санітарку й монаха. Ми вже говоримо: Деркачук зберіг багато цікавих документів, щоденники, листи од відомих людей. Усе піде з димом.

— А завтра в польських газетах буде написано, що відбулися похорони видатного співака, що проводжало його в останню дорогу багато люду, що, на жаль, Деркачук жив тільки сценою і не залишив ніяких літературних матеріалів.

— Час і папір усе витримають, — сказав я.

Я бачив, що всі тут близько знайомі Олексі й Павлові і для чогось мені треба було з ними заприязнитись. Коло мене стояв юнак з довгобразим обличчям і витрішкуватими щирими очима. Ми перекинулись кількома фразами, та продовжити розмову не вдалось, бо до нас наблизилось двоє дівчат, одною з них була та, що підслухувала нас у Корнятовому льоху.

— Познайомтеся панове товариство, — запропонував юнак, узявши дівчат під руки. — Марійка Вістун і Зоряна Мигельська. Марійка — музикознавець, Зоряна, — юнак ввічливо усміхнувся, — наша поетична надія.

Я відчув, що червонію, але, на щастя, Марійка Вістун мене не впізнала або тільки вдала, що не впізнала. Вона була одягнена в малинову до стану сукенку, коси скромно підхопила синьою стьожкою. Це було таке прекрасне створіння, що мені перехопило дух, і я не одразу зважився торкнутися її простягненої руки.

— Варвари, — кинула Мигельська вслід жандармові, що минав нас.

Як багато означають слова, коли ненавидиш! Скільки викликають асоціацій…

– Їх послали, — сказав юнак.

— Варвари! — повторила Мигельська, презирливо надувши губи.

До однієї з груп приєдналися Микола з краківським літератором. Там почалась жвава розмова. Там обурюються, шукають в історії аналогій. Тим часом старий співак умирає під поглядом агента-монаха.

Був теплий вечір. Неосвітлена вулиця скидалась на якесь казкове підземелля. Ми стояли на протилежному від кам’яниці тротуарі. Тихо стелилися гомони, сновигали поліцаї, побрязкуючи шаблями. Близько півночі до нас наблизився поліцай і повідомив, що Деркачук помер. Поліцай ходив з цією звісткою від групи до групи, а через десять хвилин