Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

— Так. І щоночі прокидатися по десять разів і чекати хвилі, яка не надійде. Роздумувати, які чудеса вона викине на берег, а мене не буде, щоб їх підібрати. Я намагався, пішов на півроку, хотів навіть до вас, до Варти найнятися, але мене притягло назад. — Рибалка задивився на спокійне озеро. — Це озеро… Якщо ти тут народився…

Він обережно поклав перстень на долоню і, не дивлячись на лейтенанта, сказав:

— Якби якийсь мудрий офіцер забрав своїх людей до казарм і не…

Кеннет гарикнув:

— Вітер.

— Що?

— Вітер повіяв, тож я недочув, господарю, що ти там почав говорити. Але якби ти надумав купити мене, наче міського стражника… — процідив крізь зціплені зуби, — то я, мабуть, відтяв би тобі руку, якою ти давав хабара.

Рибалка затиснув кулак.

— Скажеш мені, що вбиває? — лейтенант удав, що не помітив, як тремтять у чорнобородого руки і яке бліде в нього обличчя. Не мав зараз наміру давати йому спокій. — Ви знайшли щось, що не було до кінця мертве, так? Агера? Людину? Щось інше? Одержиме магією? Ті трупи людей та агерів, які льодовик скидає в озеро, це рештки якоїсь давньої битви. Напевне, під час неї використовували чари, може, прикликали щось, демона, потвору з-за Мороку, яка закінчила у кризі, як і всі інші, але не померла. Ви її розбурхали, і тепер вона вас убиває.

Його співрозмовник припинив тремтіти й похитав головою.

— Ми не знайшли нічого живого. І нічого напівмертвого. Усе, що вода викидає на берег, надається лише до корму рибам. Буває, знаходимо дивні речі. Рештки амулетів — якісь кам’яні, вкриті дивними знаками, зброю, що, напевне, мала не лише тяти та колоти. Людина відразу відчуває щось магічне або просякнуте магією. Ми викидаємо такі знахідки туди ж, куди і трупи. Принаймні так ми домовилися, — запевнив швидко.

— Я оце прямо бачу, як ви вкидаєте до води золотий медальйон, — Кеннет іронічно усміхнувся. — Хай би на ньому висіла навіть зграя демонів, ви тримали б його в хаті. Жадібність засліплює, бо чому той, який загинув сьогодні вночі, вийшов назовні до сходу сонця? Напевне, побачив щось у воді й не витримав, так? Озеро інколи забирає те, що дає, тож він ризикнув — і закінчив із розірваним горлом. Хто тут убиває, господарю? Чому воно боїться води? І чому ви не намагаєтеся самі його вбити?

— А з ким би я на нього пішов? — великі руки рибалки затиснулися в кулаки. Чорнобородий почав видавлювати із себе окремі речення, наче стріляв ними в повітря. — Із тими з-за паркану? Родини  тримаються по дві, по три, а тут їм треба було б зібратися всім! Більшість із них зраділа б, якби я помер, бо залишилося б менше голів для розподілу. А тут із року в рік… Берег вже не такий, як колись.

Хочеш розповідь про наше падіння? Маєш. Три місяці тому потонув один господар, хвиля перекинула човна, а вода холодна, наче лід. — Залишив він дружину та двійко дітей. Ця родина завжди трималася осторонь, не мала приятелів — і швидко за це заплатила. За два дні сусіди покрали в них усе, бо в хаті вже не було чоловіка. За місяць, коли в них усе винесли й зігнали їх зі шматка берега, жінка повісилася на горищі. Там, у тій третій хаті ліворуч. Якби староста не заборонив, дітей, напевне, хтось утопив би, але він узяв їх собі як прислугу, і добре, бо в рідному селі вони б з голоду померли. Зрештою, це вже не село, а громада лютих псів, прив’язаних кожен до свого шматка озера. Ті, кому це набридло, відійшли, решта поділилася на чотири чи п’ять груп, що тримаються разом, як оце я зі старостою, Оврином та молодим Лавом.

— А ті діти, яких староста пригорнув? Де вони?

— Не знаю. Якийсь час тому вони зникли. Коли почалися проблеми, ніхто навіть не подумав про те, щоб їх пильнувати, тож вони, напевне, втекли. Мали більше розуму, ніж ми всі.

* * *

Він спостерігав за тим більшу частину дня. Дивився, як спить, буркотить, п’є воду, щулиться в земляній норі, знову спить.

Ти ж поєднався, так? Шукав пана, другу частину, доповнення.

Немає у світі розуму, що міг би тебе контролювати, але якимось чином ти зумів перенести свою тугу на його прагнення. Знайшов душу досить самотню та перелякану, щоб та піддалася й поєдналася. Тепер ти не шукаєш переходу чи способу повернутися додому. Прагнення нового пана стало сенсом твого існування. Скільки ти пам’ятаєш? Пам’ятаєш воду, що змикається над головою, та лід, що стискається навколо? Це тому ти уникаєш озера?

Спиш далеко від берега й не хочеш наближатися до води. Але все одно щоночі провідуєш село.

Убиваєш потвору.

* * *

Вони чекали. Наближалася ніч, а рота Варти, схоже, готувалася залишитися в селі. Хто б ними не командував, він вирішив, що сьогодні більше ніхто не загине.

Андрель спостерігав, як солдати наводять лад у поселенні, а від слів, які він шепотів, зашарілися б усі маркітантки в північних провінціях. На його очах усю пастку було зруйновано, і стало зрозуміло, що вони дарма кілька днів вилежуються на холодному камінні. Потвора, яка вбивала рибалок, напевне не буде настільки дурнуватою, щоб показатися сьогодні вночі.

Спершу вартівники наказали звільнити всі хати у східній частині села, а мешканців загнали до інших будинків. Спочатку справа йшла повільно, але вибір був простий: або ти йдеш із хати, або пакуєшся на човен і пливеш собі геть. Рішучі жести десятників не залишали жодних сумнівів. У двох випадках спротив було зламано, людей витягали силою й ламали двері та віконниці на дрібний мак. Ніхто не наважився б ночувати в хаті, відкритій на всі боки. Крім того, наскільки можна було помітити, більшість рибалок сприйняли розпорядження солдатів із явним полегшенням. Забирали свій маєток, якісь вузли, скрині і ящики та вселялися до десяти хат із західного боку поселення. Стільки солдати дозволили зайняти, бо виявилося, що мешканців неповні півтори сотні. Тепер через кожні двадцять кроків вартівники розкладали під парканами купи деревини, пильнували, щоб вікна та двері були укріплені, валили загорожі, які відділяли зайняті господарства. Схоже, збиралися залишитися на ніч та боронити мешканців. Вони ж зібралися всією дружиною, бо не було сенсу пильнувати порожнього краю села.

Обидва чарівники щось бурмотіли