Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

Андрель підповз до Уели й торкнувся її плеча.

— Бачиш? — вказав на рудоволосого вартівника в плащі, обшитому червоною каймою. — Вночі з ним повинен статися невеличкий нещасний випадок. Не смертельний, не усміхайся так, це ж, врешті-решт, офіцер нашої армії. Але якщо його люди втратять командира, то не матимуть змоги вирішити справу — і повернуться до казарм. А ми отримаємо кілька днів.

— Я піду сама? — вбивця все ще шкірилася, з викликом дивлячись на Биґрона. Те, що командир довірив завдання їй, а не войовнику, вона, схоже, вважала ще одним очком на свою користь у їхній грі.

— Приєднаємося я, Йовель та Манву. Решта буде нас страхувати. Утрьох залагодите справу із солдатом, я тільки спостерігатиму, щоб не дійшло до чого гіршого, — застеріг він.

* * *

Зібрати всіх мешканців у одній частині села вдалося швидше, ніж він сподівався. Лише кілька протестували насправді завзято, решта підкорилася солдатам майже з полегшенням. Під час розміщення людей Кеннет прислухався до коротких порад Ливенса Авекса. Певні родини не повинні були ночувати разом. Завдяки цьому залишалася надія, що вранці вони не знайдуть одну з хат наповненою трупами.

Чорнобородий був підвищений до неофіційного голови села, і виявилося, що люди охоче його слухають. Нарада з десятниками була короткою. Кеннет вирішив, що вони залишаться в селі ще на одну ніч і спробують якщо не вбити чи схопити потвору, то принаймні не допустити наступного вбивства. А завтра вирішать, що робити далі. Правду кажучи, він відчував дедалі менше бажання підставляти за них шию, але обов’язок — це обов’язок. Він вирішив, що село патрулюватимуть четвірками із собаками. Залишалося лише сподіватися, що четверо озброєних чоловіків виявляться для вбивці завеликою перешкодою.

Як воно буває в горах, сутінки спадали, розфарбовуючи кармазином сніги на найвищих верхівках, накладаючи довгі тіні на східні схили. З хвилини на хвилину температура зменшувалася. Як тільки сонце почало схилятися до заходу, від озера повіяло холодом. Ніч обіцяла бути холодною.

Він підійшов до Велерґорфа, що саме радився з двома слідопитами.

— Усі зібрані в одному місці?

— Так, пане лейтенанте. Дві родини вирішили відпливти. Ми їх не затримували.

— Добре. Знайшли щось іще? Вовче? Азґере? Щось, що порадує вашого командира?

Найстарший зі слідопитів, Азґер Лавеґз, похитав головою, аж злетіли вгору кілька косичок, в які він сплітав волосся.

— Нічого нового. Це складна територія, пане лейтенанте, особливо поблизу від води, де кожна наступна хвиля змиває всі сліди. Залишається чекати.

— Добре. Варгенне, люди після вчорашньої ночі невиспані, тож зміни поряд із вогнищами — кожні дві години. Як я й казав, ніхто не стоїть, усі мають залишатися в русі й бачити один одного.

— Замало нас, пане лейтенанте, всього три патрулі за парканом…

— Я б теж хотів мати повну роту. І ні, я надалі не погоджуся, щоб місцеві мали зброю на руках. Скільки часу мине, поки хтось із нас отримає стрілу в спину? Вони і так мають у хатах стільки ножів та сокир, що я не хотів би штурмувати будь-яку з них. Щось іще?

Татуйоване обличчя десятника вкрилося зморшками, коли він широко усміхнувся.

— Якась молитва?

— Я ще ніколи не бачив, щоб ти молився, Варгенне. Ну, але ж завжди має бути перший раз.

— І тут у мене проблема, пане лейтенанте. Жоден з наших Безсмертних не здається мені відповідним. Зрештою, я б волів, аби вони зараз не втручалися, а духи агерів якось ніколи мене не слухалися. Тож нехай буде така, — десятник торкнувся руків’я сокири. — Буду тебе гострити, змащувати й ніколи не залишу на полі битви, а ти рубай усе, що встане в тебе на дорозі, і завжди будь під рукою.

Кеннет повернув йому усмішку.

— Добра молитва, Варгенне. Мабуть, найкраща, яку я чув, — він вказав на захід. — Сонце зараз сховається, готуйтеся до довгої ночі.

* * *

Крик був такий же пронизливий, як той, що вони чули попередньої ночі. Глибокий, розпачливий і сумний. Кеннет знову мимоволі схопився за руків’я меча, після чого потроху видихнув. Надто далеко; місце, звідки донісся голос, було від них десь за півмилі. Він роззирнувся, перевіряючи, як стоять солдати. Згідно з наказом, вони трималися трійками, він сам мав за спиною двох людей своєї десятки. Вони вирішили, що всередині паркану цього вистачить.

Прибирання огорож, які ділили берег на маленькі клаптики, виявилося доброю ідеєю. Тепер вони мали вид на всі десять хат і багацько дерева на вогнища. Кілька розпалили по цей бік паркану. По той бік їх палало кільканадцять: були невеличкі, ледве жевріли, але давали достатньо світла. Залишалося сподіватися, що льодовик не пошле на берег великої хвилі, бо тоді весь план розлетівся б на друзки. З огорожі, яка досі стояла, вони вийняли певну кількість дошок, щоби мати зоровий контакт із солдатами по інший бік і можливість вести обстріл. До тієї миті, коли почули крик, Кеннет сподівався, що ніч мине без жодних інцидентів.

Згідно з наказами та керуючись інстинктом виживання, більшість вартівників трималися ближче до огорожі. Якщо вбивця вміє стрибати на відстань ста стоп, воліли мати за спиною кілька солідних дошок. А ще завдяки цьому вони могли бачити дахи хат.

Після першого крику вогнища розгорілися сильніше. Це вони також узгодили раніше, вогні мали передусім заявити, що село — під охороною. Вони не думали, що вбивця аж так боявся вогню.

Нічну тишу роздер наступний заклик. Це був заклик, і Кеннет зрозумів це, коли почув його знову. У цьому звукові не було виклику та люті, лише ніби очікування. Наче той, хто кричав, сподівався на відповідь. Лейтенант зціпив зуби, відчуваючи дрижаки.

На другий крик відреагували пси. Якщо на перший вони лише підвели голови й почали нюхати повітря, то тепер наставили вуха, наїжачили шерсть і вишкірили ікла. Коротке, застережне гарчання звучало наче гуркіт грози, що дедалі ближчала.

— Він уже неподалік, — пробурмотів один із солдатів, які його супроводжували.

— Знаю, Малаве. Чую.

Малаве Ґринцель засунув корд під пахву й натягнув важкі шкіряні рукавички. З піхов біля стегна витягнув довгий ніж.

— Щось мені здається, пане лейтенанте, що він до нас таки навідається.

— Я його не запрошував, але якщо прийде — хочу, щоб він тут і залишився.

— Хе-хе, як і всі ми.

Ще один крик прозвучав явно ближче. Кеннет сказав би, що десь ярдів за двісті від села. Хто б не кричав, він мав бігти,