Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"

— Ох… Кріс… привіт, дорогенька.

— Я рада, що й сьогодні залишаюся «Кріс».

— Сьогодні… так…

— Ти подумав над моєю пропозицією?

— Якою пропозицією?

— Оце так, Бредлі, ти знущаєшся. Послухай, можна я прийду до тебе просто зараз?

— Ні.

— Чому?

— Ми тут граємо в бридж.

— Але ти не вмієш грати в бридж.

— За тридцять чи скільки там років твоєї відсутності я навчився. Я ж мусив якось коротати час.

— Бреде, коли я зможу побачити тебе? Це досить терміново.

— Я прийду побачитися з Прісциллою… сьогодні ввечері… можливо…

— Гаразд, я чекатиму. Не забудь прийти.

— Хай Господь благословить тебе, Кріс; хай Господь благословить тебе, люба; хай Господь благословить тебе.

Я сидів у передпокої біля телефона та гладив шалик Джуліан. А що я залишив його собі, хоча він належав їй, виходило, наче вона мені його подарувала. Я сидів і дивився крізь відчинені двері вітальні на вишикувані на столику й тумбочці речі Джуліан. Я дослухався до тиші помешкання посеред лондонського гамору. Час минав. Я чекав. «Слуга твій, я б і думать не посмів робити щось, крім того, що бажаєш; час гаяти, хай навіть би й хотів, для інших справ, крім тих, що вимагаєш»[77].

Тепер здавалося неймовірним, що вранці мені стало духу вийти з дому. А що, як вона телефонувала, що, як приходила, поки мене не було? Вона ж не могла цілий день копати яму для балачок, хай би що це було. Скоро вона неодмінно прийде за «Гамлетом». Як чудово, що в мене був цей заручник. Минув деякий час, я повернувся до вітальні, узяв пошарпану книжечку і, ніжно торкаючись її, усівся в Гартборнове крісло. Мої повіки опустилися, матеріальний світ утратив барви — я чекав.

Я не забув, що незабаром візьмуся до написання найвизначнішої в моєму житті книжки. Я знав: чорний Ерос, що оселився в мені, був єдиносущним з іншим, таємнішим богом. Якщо мені вдасться зберегти мовчання й терпіння, мені віддячиться силою. Але зараз і мови не було про те, щоб писати. Мені вдалося б лише заповнити папір несвідомими закарлючками.

Пролунав телефонний дзвінок, я кинувся до передпокою, зачепився за столик, і шість томів Шекспіра гупнулися на підлогу.

— Бредлі? Це Арнольд.

— Ох, Господи. Це ви.

— Що сталося?

— Нічого.

— Бредлі, я чув…

— Яка зараз година?

— Четверта. Я чув, що ви збираєтеся навідатися цього вечора, щоб побачитися з Прісциллою.

— Так.

— Гаразд, а ми можемо після цього зустрітися? Я хотів сказати вам дещо важливе.

— Так. Добре. Що таке «яма для балачок»?

— Що?

— Що таке «яма для балачок»?

— Це таке заглиблення в підлозі, куди кладуть подушки, і люди сидять там і розмовляють.

— А який сенс?

— Жодного.

— Ох, Арнольде, Арнольде…

— Що?

— Нічого. Я прочитаю ваші книжки. Вони мені сподобаються. Усе буде інакше.

— У вас що, розм’якшення мозку?

— На все добре… на все добре…

Я повернувся до вітальні, позбирав із підлоги Шекспіра, сів у крісло й подумки звернувся до Джуліан: «Я страждатиму, а ти — ні. Ми не образимо одне одного. Ти можеш завдати мені болю, інакше бути не може. Але я тобі болю не завдам. Я живитимуся своїм болем, як інші живляться цілунками (о Господи!). Я просто щасливий, що ти існуєш, абсолютне щастя — це ти, я пишаюся тим, що живу з тобою в одному місті, в одну епоху, що бачу тебе іноді, зрідка…»

Але що таке іноді, наскільки зрідка? Коли вона знову звернеться до мене? Чи скоро мені вдасться поспілкуватися з нею? Я вже вирішив, що, якщо вона напише чи зателефонує, я призначу зустріч лише за кілька днів. Усе має бути звичним; хай там як змінився світ, він мусить залишатися таким, яким був, таким, яким він був би в кожній дрібниці. З мого боку не буде ані найменшого поспіху, ані натяку на найслабшу невідкладність; я жодним порухом не відрізнятимусь від того, ким я був, ким мав би бути. Так, я навіть відкладу нашу зустріч і, наче святий, присвячу весь дорогоцінний украдений час роздумам; і так світ залишатиметься звичним, хай навіть і змінився; як для мудреця, який повернувся з гір і буденно живе в селі, хоча й дивиться на все проникливим поглядом; божество, що схоже на селянина, схоже на податкового інспектора. І так ми врятуємося.

Задзвонив телефон. Я підійшов. Цього разу телефонувала Джуліан.

— Ох, Бредлі, привіт. Це я.

Я витиснув із себе якийсь звук.

— Бредлі… вибачте… це я… упізнаєте? Джуліан Баффін.

— Зачекай хвилинку, добре? — сказав я. Прикрив рукою мікрофон, міцно заплющив очі та, важко дихаючи й намагаючись відсапатися, потягнувся до стільця. За кілька секунд, кашляючи, щоб приховати тремтіння в голосі, я озвався: — Перепрошую. Чайник закипів.

— Перепрошую, що відволікаю вас, Бредлі. Обіцяю, що не набридатиму своїми дзвінками та візитами.

— Нічого страшного.

— Я лише хотіла поцікавитися, чи можна буде забрати мого «Гамлета», коли ви його дочитаєте.

— Авжеж.

— Можете не поспішати… я можу забрати його будь-коли протягом двох наступних тижнів. Нині я не працюю над ним. А ще мені спало на думку одне чи два запитання. Якщо хочете, я можу надіслати їх поштою, а ви мені книжку так само. Не хочу заважати вашій роботі.

— Протягом наступних… двох тижнів…

— Чи місяця. Я, може, навіть поїду за місто. У школі досі кір.

— Може, ти могла б забрати його наступного тижня? — запропонував я.

— Добре. Як щодо четверга, десь о десятій ранку?

— Так. Це… добре.

— Красно дякую. Не затримуватиму вас. Я знаю, що ви дуже заклопотаний. На все добре, Бредлі, і дякую.

— Зачекай хвилинку, — попросив я.

Вона мовчала.

— Джуліан, — сказав я, — ти вільна сьогодні ввечері?

* * *

Ресторан на верхівці Поштової вежі обертався надзвичайно повільно. Повільно, як годинникова стрілка. Величний образ — час, що затуплює кігті лева[78].

Як швидко рухався він тієї ночі, поки за голівкою моєї коханої стелився Лондон? Чи був він майже нерухомим, зупиненим самою лише думкою? Може, він перетворився на ілюзію руху у світі, де вже не було тривалості? А чи крутився він дзиґою, відлітав вихором до невидимості й пришпилював мене до зовнішньої стіни — наче кошеня, розіп’яте доцентровою силою?

Кохання завжди красномовне в розлуці. Ця тема дозволяє бути відверто меланхолійним, хоча, поза сумнівами, існує біль, який не висловити сповна. Та чи оспівується достатньо присутність коханого? Чи можливо це? У присутності коханого ми, мабуть, завжди тривожимося. Смертні тремтять, коли янголи розважаються. Але цю темну цяточку не можна вважати вадою. Вона прикрашає мить