Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

— Так то воно так. А може, й не так. Може, ти в нас це зможеш? — сказав Ґанелон. — Не впевнений, що я його подужаю, хіба що дуже пощастить. Надто підле створіння, щоб отак просто вмерти. Мені здається, що я й тепер не гірший, аніж кілька років тому, але можу й помилятись. А якщо таки охляв? Завжди ненавидів цю чортову роботу, яка примушує сидіти на місці!

— Знаю, — кивнув я.

— І я, — озвався Ланцелот.

— Слухай, Лансе, — сказав Ґанелон, — а чи не прислухатися б нам до поради нашого друга? Атакувати самим.

Ланс, очевидно, хотів стенути плечима і сказати у відповідь щось ухильне. Але натомість мовив:

— Так. Останнього разу вони нас ледь не дотиснули. Тієї ночі, коли загинув король Утер, ми були на волосок від поразки. Чує моє серце: якщо не вдарити по них тепер, наступна битва може стати для них переможною. Авжеж, їм доведеться попітніти для цього, ми ж просто так не здамося. Проте боюсь, їм це може вдатися. Давайте з'ясуємо детально, що маємо, а вже тоді розробимо наш план атаки.

— От і добре, — погодився Ґанелон. — Мене так само нудить від чекання. Нагадаєш мені, коли повернемось, і ми ще раз усе обмізкуємо.

На цьому наша нарада закінчилася.

Після обіду ми поїхали на північ і, заховавшись між пагорбами, дивилися згори на чорне коло. Почвари всередині нього справляли якийсь ритуал і займалися муштрою. Я оцінив їхню кількість у чотири тисячі. Ми мали воїнів тисячі дві з половиною. Ще в почвар були всякі тварюки: летючі, стрибучі, повзучі — ті, які шуміли ночами. Та ми володіли міцними серцями. Куди ж без них...

Кілька хвилин двобою сам-на-сам проти їхнього ватажка — і боротьба людей та нечисті закінчилася на користь однієї з ворогуючих сторін. Немає нічого легшого. Я не міг сказати цього відверто своїм супутникам, але то було чистою правдою.

Як не крути, відповідальність за все, що творилось усередині та поблизу кола, лежала на мені. Я це все спричинив, тож мушу покласти цьому край, якщо, звісно, вистачить сил.

Та от чи вистачить? Не був певен.

Під впливом страху, болю та гніву я згарячу вивільнив цю нечисть, і вона, тим чи іншим способом, являлась у кожному з існуючих світів. От що означає виголошене спересердя прокляття амберського принца!

Усю ніч ми спостерігали за ними, хранителями кола, а коли настав ранок, поїхали назад.

Рішення визріло: ми наступаємо!

За всю зворотну дорогу ніхто за нами так і не слідував. Повернувшись до замку Ґанелона, ми взялися розробляти подробиці операції. Бійці рвались у бій, і ми вирішили вдарити по ворогові впродовж пів місяця.

Уночі я розповів про все Лоррейн. Мене чомусь не облишало почуття, що вона мусить це знати. Я мав досить можливостей, щоб перенести її в іншу Тінь, навіть тієї ночі, аби тільки дама не була проти. Та Лоррейн не погодилася.

— Я залишуся з тобою, — сказала вона.

— Як хочеш.

Я не став їй казати про своє відчуття, ніби все перебуває у моїх руках, та схоже, вона й так це знала й чомусь довіряла мені. На її місці я не поспішав би з довірою, ну, та це вже не мій клопіт.

— Зрозумій, усе може закінчитися по-різному... — попередив я.

— Знаю, — твердо сказала Лоррейн, і я переконавсь, що їй справді відомо, що й до чого.

Тоді ми перейшли від балачок до іншого заняття, а пізніше заснули.

Лоррейн наснився сон.

Уранці вона сказала мені:

— Я бачила сон.

— Що ж тобі снилося?

— Майбутня битва, — відповіла жінка. — Я бачила, як ти зійшовсь у двобої з козлорогим.

— І хто переміг?

— Не знаю. Зате поки ти спав, я зробила одну штуку, що могла б тобі допомогти...

— Не варто було клопотатися, — сказав я. — Я спроможний сам про себе подбати.

— А потім мені приснилось, як я помру.

— Давай я заберу тебе в безпечне місце. Є у мене одне на прикметі...

— Ні, моє місце тут, — відповіла Лоррейн.

— Не подумай, що я хочу прив'язати тебе до себе, просто можу врятувати від того, що ти бачила уві сні. Повір, таке мені під силу.

— Вірю, але залишуся тут.

— Не будь дурною.

— Дай мені зостатися.

— Як знаєш... Слухай, я ж навіть можу переправити тебе на Кабру...

— Ні! Не треба.

— Курка безмозка!

— Знаю. Я кохаю тебе.

— ...безмозка й тому дурна. Не кохаю тебе, а ти подобаєшся. Пам'ятаєш?

— Ти його переможеш, — запевнила Лоррейн.

— Іди до дідька, — сказав я.

Опісля вона плакала, тихенько підвиваючи, і плакала доти, поки я її знову не заспокоїв.

У цьому була вся Лоррейн.

3

Якось уранці я почав перебирати у пам'яті все, що було в моєму житті. Про братів та сестер думав так, неначе вони — гральні карти, хоча то було неправильно, і я знав це. Згадав клініку, в якій до мене повернулася притомність, і битву за Амбер, і Лабіринт у Ребмі, й час у товаристві Мойри, яка тепер цілком могла належати Еріку. А ще того ранку думав про Блейза та Рендома, Дейдру, Каїна, Джерарда — і, звичайно ж, про Еріка. Звісно, це був ранок перед боєм, і ми стояли табором неподалік від кола. Дорогою на нас кілька разів нападали, але то були дрібні групки хранителів. Перебивши нападників, ми рухалися далі. Діставшись наміченого місця, отаборилися, виставили охорону й пішли відпочивати. Ніч проминула спокійно, ніхто нас не тривожив. Прокинувшись, я взявся міркувати, чи не думають мої брати й сестри про мене так само, як я про них. Якщо так, то це сумно.

Усамітнившись у невеличкому гаю, збив у шоломі мильну піну і зголив бороду. А потім став неквапно вбиратись у свої поношені кольори. Був знову твердий, мов камінь, чорний, як земля, та злий, наче диявол.

Цей день вирішував усе. Я опустив забрало, натягнув кольчугу, застібнув пояс і вчепив Ґрейсвандір. Накинути плаща, застібнув його на шиї срібною трояндою, і цієї миті мене знайшов посильний — сповістити, що все майже готове.

Я поцілував Лоррейн, яка таки наполягла на тому, що буде тут. Потім