Читати книгу - "Апологія Сократа. Діалоги"

[B] Такий стан, про який іде мова, прекрасний хлопче, люди називають Еротом, а те, як звуть це боги, тобі, либонь, видасться смішним через незвичність найменування. Річ у тім, що, як гадаю, хтось із гомеридів{248} знає з невизнаних пісень два рядки про Ерота, з яких один надто сміливий і не дуже доречний. А співають їх так:

[C] Люди назвали його самого Еротом крилатим.

Для богів він Крилач, бо крилам рости він каже{249}.

Можна в це вірити, можна й не вірити, але, в кожному разі, причина такого стану закоханих саме в цьому.

Хто із супутників Зевса потрапляє під владу Ерота, той може стійко винести й важчий тягар. Зовсім інакша справа з прихильниками Ареса, які виконували колобіг разом із ним. Коли вони опиняються в полоні Ерота і їм ввижається, нібито їх кривдить той, у кого вони закохались, то вони стають кровожерливими та готові принести в жертву й самих себе, і свого улюбленця. [D] Те саме стосується й інших богів. Залежно від того, до оточення якого з богів людина належить, вона шанує і в міру власних сил наслідує у своєму житті свого бога, поки її ніщо не зіпсувало й поки триває її перше існування. За його зразком людина спілкується і ставиться до тих, кого любить, та до інших. Кожен вибирає собі з-поміж красенів улюбленця відповідно до свого характеру і, немовби це був сам бог Ерот, зображає і прикрашає його, неначе священну статую, аби вшановувати його й влаштовувати священнодійства на його честь.

[E] Супутники Зевса шукають у душі свого улюбленця щось таке, що нагадувало б Зевса. Тому вони дивляться, чи має він природні здібності філософа або володаря, і коли їм поталанить знайти такого, вони закохуються і роблять усе для того, аби він насправді виявився таким. Якщо раніше вони цій справі не приділяли уваги, то тепер, надолужуючи, посилено здобувають знання, де тільки можуть, а також на власну руку намагаються збагнути душі обранців. [253] Вони силкуються виявити і знайти також у самих собі природу свого бога-покровителя, і це їм удається, тому що повинні пильно вдивлятись у цього бога. Сприймаючи бога завдяки пам’яті, вони, сповнені одержимості, переймають від нього звичаї й уподобання, наскільки людина може щось засвоїти від бога. Вважаючи, що цим вони зобов’язані улюбленцю, то ще більше прив’язуються до нього. Черпаючи сили у Зевса, немов вакханки, переливають почерпнуте в душу улюбленого і роблять його в міру своїх можливостей подібним до їхнього бога.

[B] А ті, що слідували за Герою, шукають когось із царськими властивостями, і якщо знайдуть, то поводяться з ним подібним чином. Так само супутники Аполлона або якогось іншого бога шукають собі юнака з відповідними якостями, і коли їм пощастить на такого, то самі наслідують свого бога та й намовляють до цього свого улюбленця. Далі вони, вміло керуючи ним, прилучають його до способу життя і властивостей свого бога, не виявляючи при цьому своєму улюбленцю ні ревнощів, ні нікчемного невдоволення. [C] Натомість докладають усіх сил, аби він уподібнився до них самих і до бога, якого вони шанують. Отже, якщо прагнення по-справжньому закоханих і посвячення в таїнства досягають своєї мети, то ці зусилля одержимих Еротом є прекрасними й приносять щастя коханому другові. А прихилити обранця до себе можна таким чином.

На початку нашої розповіді ми поділили кожну [D] душу на три частини, з яких дві порівняли з кіньми, а третю — з візником. Дотримуймося ж цього порівняння й тепер. Як ми казали, один з коней добрий, а другий ні. Проте не було сказано, чим саме один добрий, а другий поганий, а про це потрібно сказати. Отож один із них прекрасної статури, стрункий, гарно збудований, з високою шиєю, з вигнутим храпом, білої масті, кароокий, честолюбний, але заразом стриманий і сумлінний. Він любить заслужену похвалу й не потребує батога; ним досить правувати лише наказом і словом.

[E] Другий — весь кривий, опасистий, погано збудований, з міцною і короткою шиєю, кирпатий, чорної масті, ясноокий, з налитими кров’ю очима, зухвалий і чванькуватий, кошлатий біля вух, глухуватий, ледве слухається батога і стрекала.

Коли візник побачить щось варте любові [254] й від цього видовища душа в нього розпалюється, вся вражена лоскотанням і жагою, тоді слухняний візникові кінь також керується властивою йому сором’язливістю і сам стримує свій біг, аби передніми ногами не наскочити на улюбленця.

Натомість другого коня візник не може повернути ні стрекалом, ні батогом: той з усіх сил жене навскоки поперед себе. З ним мучиться його сусід у запрягу, неспроможний впоратися з ним і візник. Він змушує обох наблизитись до улюбленця, аби згадати любовну насолоду.

[B] А ті двоє спершу противляться та обурюються проти безсоромного й мерзенного примусу. Врешті-решт, коли ніщо не допомагає, вони подаються туди, куди їх тягне третій, уступають і вже погоджуються виконати те, що їм каже. Ось вони таки наближаються до улюбленця і бачать його променисту постать.

Коли візник її бачить, його пам’ять лине до самої природи краси, знов оглядає, як вона височить на чистому й священному підвищенні. Дивлячись на неї, він лякається [C] і, пройнятий благоговінням, падає навзнак і тим самим натягає віжки так сильно, що обидва коні стають дибки. Один з них, не противлячись, радо затримується, а той, зухвалий, — дуже неохоче. Коли вони віддаляються, один з них від сором’язливості й пережитого потрясіння зрошує краплями поту всю душу. А другий, як тільки вщухне біль, спричинений вуздечкою й падінням, ледь відсапнувши, починає гнівно лаятись, грубо злословити візникові та своєму товаришу по запрягові [D] за те, що вони з боягузтва і слабкодухості порушили стрій і зламали угоду. Він знову намагається насильно змусити тих під’їхати до улюбленця й ледве поступається їх умовлянню відкласти це на пізніше.

Коли надійде призначений строк, тоді добрий кінь і візник удають, ніби забули про це, але той їм нагадує і вдається до грубого насильства, ірже, рветься вперед, змушує підійти до улюбленця,