Читати книгу - "Спостерігаючи за англійцями"

Своїх тваринок критикувати можна, але обов’язково люблячим і поблажливим тоном: «Він у нас такий нечемний — за місяць це вже третя пара взуття, яку він начисто згриз, от, же ж!». У цих скаргах «який же він паскудник, правда?» вчувається натяк на справжню гордість — так, ніби ми в глибині душі зачудовані усіма хибами і вибриками наших улюбленців. Власне, дуже часто ми вступаємо у словесні баталії «а мій гірший» і хвалимося шкодами, які наробили песики-котики. Зовсім недавно, на вечері у друзів, я стала свідком того, як двоє власників лабрадорів вихвалялися один поперед одного, що з’їли і знищили їхні улюбленці: «Та що там черевики і всякі дрібниці! Мій жер мобільні телефони!», «Ну, мій вщент згриз стереосистему!» «А мій — ціле “Вольво”!» (і чим тут крити, подумалось мені: «А мій з’їв гелікоптер» чи «А мій — лайнер “Королева Єлизавета 2”»?)

Я переконана, що англійці благоговійно тремтять від розкутої поведінки песиків і котиків. Ми даруємо їм свободу, якої нізащо не дозволяємо собі: найстриманіші і найзамкнутіші люди на Землі мають найбільш розбещених, грайливих і неслухняних домашніх улюбленців! Тваринки — це наше alter ego, ба навіть втілення того, що психотерапевти називають «внутрішньою дитиною» (але не тої, яку вони мають на увазі, — з великими глибокими очима і спраглу обіймів, ні, я про того внутрішнього кирпатого задираку-халамидника, чия дупа плаче за березовою кашею). Наші тварини — це відображення нашого тваринного «я». Вони є провідником, за допомогою якого — хай хоч опосередковано — ми можемо виразити найбільш неанглійську поведінку і переступити через всі існуючі правила.

Згідно з неписаних правил наші тваринні alter egos не можуть бути не праві. Якщо вас покусав англійський песик, то ви його точно спровокували; навіть якщо атака була явно безпідставною — от не сподобалися ви йому і край — то власник собачки все одно зробить висновок, що це ви якийсь темний тип. Англійці свято переконані, що собаки (і коти, морські свинки, поні, папужки і т. д.) бачать людей наскрізь. Якщо дорога зірочка когось незлюбить — навіть якщо на це нема ані найменшої причини — її шостому чуттю довіряють, враз насторожуються і починають приглядатися пильніше. З людьми, які не хочуть, щоб на них стрибали, вилазили, щоб їх копали, дряпали і всіляко мордували англійські тваринки, що «просто хочуть дружити», точно щось негаразд!

Наші улюбленці — це життєво необхідна заміна емоційного спілкування з людськими істотами і ті особливі вміння, які ми здобуваємо під час комунікації та дружби з тваринами, стають нам у нагоді й під час спілкування з людьми. Ми навіть можемо заговорити до незнайомця, якщо той йде з песиком, хоч, правду кажучи, обидві сторони ладні спілкуватися за посередництвом свахи-собачки, а не напряму одне з одним. Обмін як вербальними, так і невербальними сигналами відбувається через блаженного у невіданні собачку, який радо приймає всі ці прямі погляди і дружні доторки, що для людей, які тільки-но познайомились, були б чимось абсолютно ненормальним — їх би сприйняли як вияв нахрапистого панібратства. Песики-котики можуть виконувати роль медіаторів та фасилітаторів, навіть якщо люди вже добре знайомі: англійські пари, які мають проблеми із виявленням почуттів одне до одного, часто вдаються до допомоги своїх домашніх улюбленців. «Мамуся щось зла як сто чортів, чи не так, Петче? О, так. Так, так! Думаєш, вона на нас сердиться?», «Ох, Петчику, мамуся дузє-дузє стомилася, і вона була б дуже рада, якби твій старий лінивий татусик трошки допоміг їй, а не сидів на сраці рівно і не читав цілими днями газету».

Більшість перелічених правил стосується усіх без винятку класів, але є декілька нюансів. Середина та низи середнього класу, хоч і любляться зі своїми псами-котами, як і представники інших класів, менш терплячі до безладу, ніж верхи та низи, і більше комизяться через «шкоду», яку роблять домашні тваринки. Їхні улюбленці не те щоб винятково слухняні, просто за ними ретельніше прибирають, а власники сильніше червоніють, якщо песик лізе до когось принюхатись між ногами чи зайнятись з тими ж ногами сексом.

Отже, вид і порода тваринки — більш надійний класовий індикатор, аніж саме ставлення до домашнього улюбленця. От візьмімо собак, наприклад, — їх люблять всі класи, але класова верхівка надає перевагу лабрадорам, золотистим ретриверам, кінг чарльз спаніелям та спрінгер спаніелям; нижчі класи, скоріш за все, триматимуть ротвейлерів, вівчарок, пуделів, афганських борзих, чіхуа-хуа та кокер-спаніелів.

Вищі класи більше люблять собак, ніж котів. Щоправда, ті пани, що живуть у розкішних садибах за містом, вважають, що коти — незамінні ловці мишей та щурів. А от середні прошарки, навпаки, тримають вдома як домашніх улюбленців мишей і щурів, а також люблять морських свинок, хом’ячків та золотих рибок. Середнячки та низи середнього класу, які пнуться догори, дуже пишаються своїми дорогими екзотичними рибками, як-от парчевими карпами, яких вони тримають у ставочках посеред саду. Верхи середнього класу та верхні ешелони вважають, що ті риби — то несмак. Коні мають славу «гламурних» тварин, і ті, хто пнуться догори, беруться їздити верхи або ж купують діткам поні, щоб підлеститися до «кінського» вищого кола, до якого вони мімікрують. Надурити, щоправда, нікого не вдасться, якщо вони не опанують відповідну вимову, правильний вокабуляр, звички та манеру одягатися.

Промовистим класовим індикатором є і те, що ви робите зі своїм улюбленцем. Зазвичай лише середнячки і ті, хто нижче, водять своїх собак та котів на виставки і показують, які вони натреновані і слухняні. Вони ж і тільки вони приліплять на заднє вікно автомобіля стікер із зізнаннями в любові до певної породи собак чи наклейку, яка сповіщатиме всім навколо, що в них на борту їде «виставка котів». Верхи вважають, що возити псів та котів на виставки — вульгарне заняття, а от коней і поні — можна й показати. Логіки в цьому — рівно нуль.

Середнячки і ті, хто на соціальній драбині нижче, охочіше одягають песикам і котикам кольорові нашийники, кокарди і всілякі прикраси. Якщо ж вам трапиться пес з ошийником, на якому викарбувана його кличка, знайте, що власники піднялися соціальною драбиною точно не вище, ніж до середини середнього класу. Пси з верхівки середнього класу і з вищих класів переважно обмежуються простим шкіряним коричневим ошийником. І тільки якісь переполохані чоловіки з робочого класу беруть собі великих, страшних, агресивних з вигляду псів і одягають їм великі, страшні, чорні ошийники.

Англійці, які тримають домашніх тваринок, навряд чи зізнаються, що їхні улюбленці або вибір того чи іншого улюбленця якось пов’язані з класовим питанням. Вони наполягатимуть, що просто люблять лабрадорів (чи спрінгер спаніелів, чи ще там когось) за характер. Якщо б вам захотілося викрити приховані класові страхи або якщо ви ще той шукач пригод на свою голову, то можете