Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

сіє посланіє припоручаємо возлюбленому брату нашому Едмунду, колись королю та співправителю Нарнії, герцогу Ліхтарної пустки, графу Західних багн, лицарю благородного ордену Скрижалі, якого й наділяємо всіма повноваженнями для визначення, спільно з вашою Міразостійністю, умов вищезгаданого герцю. Написано в нашій резиденції, Аслановому кургані, дванадцятого травня місяця зеленого листя в рік правління короля Каспіана Десятого Нарнійського перший». Має спрацювати, — зробивши глибокий віддих, сказав Пітер. — Тепер ось що: Едмунду, тобто королю Едмунду, не гоже йти одному. Необхідно надати йому двох осіб для почту. Одним я пропоную нашого доброго велетня.

— Так, але він не надто… е-е-е… красномовний, — заперечив Каспіан.

— Теж мені новина! Та говорити йому не доведеться, а вигляд він має досить-таки показний. Й, окрім того, нині йому конче потрібні наші довіра і підтримка, то відправимо його. Але хто ж буде другим?

— Якщо вашій величності бажається справити на ворога грізне враження, — запропонував Тіквік, — то кандидатури, кращої за Ріпічипа, нам не знайти. Цей усіх тяжко вразить з одного маху: якщо не виглядом, то поглядом, а як не поглядом, то язиком.

— Усе це так, авжеж, — усміхнувся Пітер, — утім, ось лихо, дуже вже він малий, наш грізний Ріпічип, боюсь, він наших ворогів не налякає, а радше насмішить, і вже тоді точно можна не розраховувати на те, що Міраз прийме виклик заморському війську на сміх!

— Пошліть Гленсторма, ваша величносте, — запропонував Трюфеліно, — з кого, з кого, а з кентавра ніхто не справлятиме смішки.

Годину по тому двоє ясновельможних панів особливо наближених до Міраза, а саме лорд Каверзіан і лорд Спесивіан, прогулюючись уздовж позицій війська заморців і длубаючи в зубах після ситого сніданку, узріли, як виходять із лісу кентавр і велетень, яких вони вже мали честь побачити в бою, а поміж ними хтось третій, кого вони, як не морщили лоба, впізнати не змогли.

До речі мовити, коли б під ту хвилину Едмунда побачили хлопчаки з його рідної школи, то й вони його навряд чи впізнали б, позаяк Аслан вдихнув у нього почуття королівської гідності.

— Що відбувається? — не на жарт переполохався Каверзіан. — Невже вони наступають?

— Та ні, — заспокоїв його Спесивіан, — бачите, у них в руках зелені віти, мабуть, парламентарі, здаватися йдуть.

— Е-е-е, ваша ясновельможносте, — похитав головою Каверзіан, — ви лишень гляньте на того, що посередині, — з його вигляду не скажеш, що він іде здаватися, навпаки, вигляд у нього такий, неначе він іде пропонувати здатися нам! Але хто б то міг бути? На цього хлопчиська, Каспіана, не схожий…

— Не схожий, — погодився Спесивіан. — Б’юсь об заклад, що цей орел побував не в однім бою! От тільки звідки він з’явився у заколотників? Як собі знаєте, ваша світлосте, а мені це дуже і дуже не до вподоби. Я й більше скажу (це лише між нами) — він навіть куди величніший за їхню величність! А погляньте-но на цей обладунок — та нашим ковалям такий і не снився!

— Ставлю свого сірого в яблуках, що він несе нам виклик, а не капітуляцію, — зробив висновок Каверзіан.

— Ет, пусте! — махнув рукою Спесивіан. — Ворог у нас, так би мовити, уже у жмені, а Міраз — не такий він бовдур, аби ризикувати власною шкурою заради якогось непевного честолюбства. Ні, він на це не піде…

— …Якщо його не… підштовхнути, — обережно натякнув Каверзіан.

— …Лише вкрай непомітно, — з півслова вловив натяк Спесивіан і стишив голос. — Давайте- но з вашою світлістю відійдемо подалі від варти. Отже, чи правильно зрозумів я вашу світлість?

— Якщо Міраз дасть згоду на двобій, — підморгнув Спесивіану Каверзіан, — то він або переможе, або буде переможеним.

— Резонно, — кивнув Спесивіан.

— Якщо він переможе, то можна сміливо вважати, що цю війну ми виграли.

— Резонно. А коли ні?

— А коли ні, то ми з таким самим успіхом зможемо виграти війну без нього! Не думає ж ваша світлість, що Міраз — видатний воєначальник! Отже, ми з вами будемо у виграші удвічі: виграємо війну, а заразом програємо короля.

— Якщо я правильно зрозумів, то ваша світлість уважає, що ми здатні управлятися в королівстві без короля так само успішно, як і з ним?

— Що ви, набагато краще! — скривився Каверзіан. — Адже саме ми з вами й посадили цього мерзенного Міраза на престол, і ось уже скільки років він править собі на втіху, живучи у розкошах, а що ж нам? За нашу відданість, відвагу, винахідливість? Дуля з маком!

— І не кажіть, — зітхнув Спесивіан. — Однак більше про це анітелень — здається, йде вістовий покликати нас до королівського намету.

Коло королівського шатра лорди знайшли Едмунда і його почет. Їх частували тістечками та вином. Вочевидь вони сиділи в очікуванні відповіді на доставлене послання. Обидва заморські лорди придивилися ближче до них і зійшлись на тому, що їм не хотілось би стятися в бою з жодним із цих грізних парламентерів.

У шатрі лорди знайшли Міраза; той на самоті з люттю розправлявся зі сніданком. Його лице вкривали червоні плями, брови були насуплені.

— Ось полюбуйтесь, — жбурнув він через стіл пергамен, — що за визивну цидулку надіслав наш вискочка-небіж!

— Із вашого дозволу, сір, — обережно зауважив Каверзіан, вивчаючи сувій, — якщо той молодий лицар, що сидить біля входу, і є згаданий тут король Едмунд, то краще вам стримуватися у словах.

— Едмунд? Чхати на Едмунда! Невже ваша світлість йме віри цим дитячим казочкам про Пітера, Едмунда та… кого там ще?!

— Я йму віри своїм очам, із вашого дозволу, сір, — також обачно зауважив Каверзіан.

— Гаразд, годі сперечатися через дрібницю, — погодився Міраз, — а от стосовно двобою, сподіваюся, у нас спільна думка.

— Ще б пак! — вигукнув Каверзіан.

— Ану лишень, і яка ж? — усміхнувся Міраз.

— Відмовитися, — зітхнув Каверзіан. — Мене страхополохом не назвеш, але, відверто кажучи, я б остерігся виходити на герць навіть проти того парубка, що сидить біля входу. А якщо його брат, Великий король, ще небезпечніший, а судячи з усього, так воно і є, то заради вашого дорогоцінного життя, тримайтеся від нього якомога далі, благаю вас.

— Бодай тебе заціпило! — розгнівався Міраз. — Говорити! Мені! У вічі! Такі речі! Та щоб я злякався якогось там Пітера, якого, либонь, і на світі нема — та ні зроду-віку! Ніякого Пітера я не боюсь, а питаю вашої ради виключно з точки зору розсудливості цього двобою для вищих інтересів нашої корони!

— Так саме про це я й кажу, — буцімто навіть образився Каверзіан, — а чи варто зв’язуватися з таким небезпечним суперником, коли ми ось-ось і без того виграємо війну? Я також мудро побоявся