Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

— Знову заторочив! — уже не на жарт розгнівався Міраз. — А чи не бажає їхня світлість, аби всі подумали, немовбито король такий самий боягуз, як і його найближчий радник?!

— Ну, це вашій величності видніше, — смиренно уклонився Каверзіан.

— Ми сподівалися почути раду державного мужа, а ти говориш, як полохлива стара баба! — обурився Міраз. — А яку нам дасть пораду лорд Спесивіан?

— Ваша величність виголосили коротку, але видатну промову про користь розсудливості для своєї корони. По суті, кращої зачіпки для того, щоб відмовитися від двобою, нам годі й шукати, так і скажемо у відповідь: ми, мовляв, не боягузи, а якщо і відмовляємося, то не тому, що боїмося, а виключно з точки зору вищих інтересів корони, тож вибачайте, а битися ми не…

— О, небо! — вигукнув Міраз і навіть вискочив з-за столу. — Та як у вас язик повернувся на такі слова! «Зачіпка», «вибачайте» — та я не шукаю зачіпки, а просити вибачення тим паче не маю наміру, чуєте, ви?

Розмова йшла саме так, як того прагнули лорди, тому вони не виправдовувалися, а лише мовчки потупили очі.

— Ага, розумію, — сказав Міраз, по черзі оглядаючи лордів, та до того пильно, неначе щойно їх уперше й побачив, — у моїх радників заячі серця, але їм дістало зухвальства і нахабності думати, буцімто таке саме серце б’ється у грудях Міраза. Подумати лише: відмовитися від двобою, шукати зачіпки, прохати вибачення! А як то честь воїна, заморця, чоловіка, врешті-решт! Та коли я відмовлюсь, а цього, до речі, саме й вимагають від нас жорстокі закони війни, що повелівають усім і кожному оберігати свого командира, ви ж перші й роздзвоните всій армії, що я злякався. Хіба не так?

— Жоден розсудливий солдат не зважиться ганьбити свого правителя, особливо такого віку, як ваша величність, лише за те, що той відмовився стати до бою з великим воїном у повному розквіті молодих літ, — незворушно заявив Каверзіан.

— Еге, то, по-вашому, я не лише боягуз, а ще й старенний дідуган, якому вже час у могилу лягати! — затупав ногами Міраз. — Так ось що я скажу вам, мілорди: своїми легкодухими словами ви досягли мети, прямо протилежної вашим порадам! Я приймаю виклик! Так-так, приймаю, хоча спершу й сам волів відмовитися, з вищих, зрозуміло, помислів, але тепер дам згоду. І нехай ніхто не закине мені боягузтва, бодай навіть у моїх радників від страху дрижать жижки!

— Ми благаємо вашу величність… — завів був стару пісню Каверзіан, але Міраз уже вискочив із шатра, і, коли він сповіщав Едмунду свій присуд, лорди по-змовницьки перезирнулися та нишком закихкали.

А в таборі повстанців звістка, яку приніс Едмунд, жваво передавалася з уст до уст і незабаром облетіла всіх: від малого до старого. Зчинилися небувалі веремія і гармидер, адже кожен вважав за свій обов’язок взяти хоч яку участь у майбутній події, якщо не ділом, то хоч радою. Едмунд з одним із командирів ворожого війська розмічав поле для двобою, у землю вбивалися тички, а між тичками простягалися линви. Із двох кутів ділянки, а також збоку, на одній зі сторін, як розпорядники (або, як сказали б тепер, «судді») мали стояти заморці, два інші кути й одну сторону належало зайняти розпорядникам Великого короля. Пітер саме роз’яснював Каспіану, чому той не може бути розпорядником, коли герць ведеться за його право на трон, як тут у нього з-за спини почувся розгніваний рев. Пітер здригнувся й обернувся — перед ним стояв старший із братів-ведмедів, а вигляд він мав такий, немовби його щойно розбудили.

— То що, ваша величносте, — сказав він, стримуючи позіхання, — ведмідь уже перед вами.

— Я, безперечно, дуже радий, — відповів Пітер, — але що з цього?

— Як це що? — здивувався такій нетямущості ведмідь. — Споконвічно у нас, у ведмедів, виключне право виставляти одного з нас розпорядниками лицарського турніру. І ось я тут.

— Не беріть його, — прошепотів Тіквік Пітеру, — авжеж, він дуже добрий ведмідь, але в тому-то й справа! Він неодмінно засне чи, чого доброго, стане смоктати свою лапу — ой, зробить він нам ведмежу послугу, не обберемося з ним глуму.

— Нічого не вдієш, — знизав плечима Пітер, — він має цілковиту рацію, це справді ведмежий привілей. Залишається дивуватися тому, що про нього досі пам’ятають, коли стільки всього забуто…

— Ну, так, ваша величносте, — нагадав про себе бурмило.

— Що ж, — зітхнув Пітер, — це ваше право, і ніхто його у вас не відбере. Лише домовмось, що під час двобою ти аніяку лапу не ссатимеш! Це вкрай непристойно.

— Авжеж, непристойно, — вмить згодився ведмідь.

— Невже? А сам ти що робиш? — напустився на нього Тіквік.

Ведмідь, витягнувши лапу з рота, розглядав вершечки дерев, буцімто й він — не він, а Тіквік кричав бозна-кому іншому.

— Сі-і-ір, — пропищав знизу якийсь тоненький голосок.

— А, Ріпічипе! — Пітер роззирнувся навсібіч, як це зробила б усяка інша людина, до якої щойно звернулася миша.

— Сір, — сказав Ріпічип, коли вони нарешті зустрілися поглядом, — моє життя у вашому велінні, та є ще й моя честь! Мої люди вкрай невдоволені: у нас у загоні єдиний на всю армію сурмач, і ми слушно сподівалися, що саме нам випаде честь супроводжувати короля Едмунда з викликом, та нас навіть не сповістили про цю почесну місію! Сір, ми глибоко засмучені цією обставиною. Ось коли б ваша величність визнала за можливе обрати мене в розпорядники, то наш загін був би чимало з того втішений.

Полум’яну промову Ріпічипа перервав несподіваний шум, схожий на гуркіт грому серед чистого неба — це не зовсім ґречно дозволив собі розреготатися велетень Бурелом. Та не встиг Ріпічип виявити джерело рокотання, як Бурелом розважливо осікся і скривив безневинну міну.

— На превеликий наш жаль, — дуже серйозно зітхнув Пітер, — я змушений відмовитися. Уся штука в тому, що багато людей панічно бояться мишей.

— Оце нам доводилося спостерігати повсякчас, — визнав Ріпічип.

— Отже, з нашого боку було б просто нечесно супроти Міраза виставляти розпорядником мишу, та ще такого грізного Миша, як ви. У Міраза у найбільш недоречний момент може здригнутись рука, можуть підсіктися коліна, хіба мало що! Ні-ні, навіть і не благайте, про це не може бути й мови!

— Ваша величність — зерцало честі, — Ріпічип віддав Пітеру найграціозніший уклін, — а там, де йдеться про честь… До речі, мені здалося, наче я чув декотрий шум, який може бути розтлумачений як регіт. Попереджаю, якщо хтось із присутніх обрав об’єктом своєї дотепності мене, то я і