Читати книгу - "Під одним дахом з Рудою, Олександра Малінкова"

    Щойно я з Юліаном вийшли з автобусу, як всі погляди були прикуті виключно до хлопця. Особливо з цікавістю його розглядала Валерія. Невже вона думає, що і його зможе “чемно” поцупити, як то було з Марком? 

- Познайомтеся! Це Юліан! - Промовила я урочисто.

     Мій “хлопець” одразу заходився з усіма здороватися. Підхопив наші валізи й запхав у автівку на якій приїхав батько. Потім ми всі завантажилися у дві машини й поїхали до мене додому. 

     Не знаю, що більше: здивована чи розчарована, що Лєра ще й досі живе в моїй квартирі. 

Пройшла вже майже година, а про Марка нічичирк. Він ще взагалі існує? 

    В цьому всьому лише один суттєвий плюс, Лєрині батьки з близнюками оселилися за містом в батьківському будинку. 

     Оглянула свою кімнату. Наче без змін. Все на своїх місцях.

- Тут одне ліжко! - Підсумував Юліан. 

- А з яких це пір ти почав мене стидатися? - Запитала посміхаючись та пожбурила в цього недоторку маленькою декоративною подушкою. 

- Це я стидаюся? - Він зловив мене й перекинув через плече, закружляв по кімнаті. - Ось зараз дістанеш від мене прочуханки! 

- Ой! Перепрошую! - Валерія відчинила двері та так і застигла на порозі. А стукати не вчили? - Хотіла сказати, що увечері ми збираємося посидіти в кафе. Ви ж з нами? 

- Звичайно! - Відповів Юліан, і нарешті поставив мене на підлогу.  Коли це  цікаво, Юліан навчився так добре розуміти українську мову? 

- От і чудово! А зараз лишаю Вас наодинці! - Відповіла з таким виразом на обличчі наче ми збираємося робити тут казна що.

     Щойно Лєра вийшла з кімнати, мій польський товариш з розгону стрибнув на ліжко і зручно вмостився, підклавши під голову декілька подушечок. 

- Вона мені не подобається! Лисиця напевно ще та! - Видав він.

       Одразу попав у точку, а я лише зайвий раз переконалася наскільки він розбирається в людях. 

- Родичів не обирають! - Знезала плечима. - Та з роками ми всі змінюємося і не кожен в кращий бік.

- Що є то є! - Погодився й заплющив очі.

     Ну ось, п'ять хвилин і цей парубок вже міцно спить! Мені б його вміння так швидко поринати у царство Морфея. Під його розмірене посапування й сама досить швидко провалилася в сон. Мабуть безсонна ніч і виснажлива дорога теж посприяли майже миттєвому засинанню. 

      Прокинулася від того, що мене хтось смикає за рукав.

- Вставай, руде сонько! - Почувся голос Юліана і до мене повільно почало доходити те, що я нарешті вдома.

     Розплющила очі.

- Котра година? - Потягнулася й сіла на ліжку.

- Вже майже сьома вечора. У тебе півгодини!

- Дідько! - Висварилася й  почимчикувала перевдягатися.

- Вікі! - Покликав мене приятель.

- Що? - Обізвалася, влізаючи в чорні джинси.

- А Богдан буде? 

- Маю надію що ні! - Відповіла й завмерла. 

     Тут я збрехала собі і йому, бо страшенно хочу його побачити. До болю, до щему, до запаморочення. 

       І все навколо закрутилося, як одна мить. Ось ми вдягнулися, швиденько перекусили канапками, викликали таксі. І світ навкруги - знайомий і незнайомий водночас оповив своїми тенетами.

      Кафешка Арсена, гостинна та тепла із ароматною кавою. Знайомі обличчя. Майже родинне коло. Якщо, звичайно, не звертати увагу, що я звідси втекла приблизно півроку тому. 

      За столиком: Маша, Сєня, Лєра і я з Юліаном. 

     Не так вже й багато люду, можна розслабитися та скуштувати своє латте, яке приніс офіціянт. Щойно встигла відпити через соломинку, як двері кав'ярні відчинилися і впевненим кроком увійшов той, зустрітися з котрим так боялася. 

- Ось і наш Богданчик! - Сплеснула в долоні Лєра. - Сідай біля мене.

       Бодя кивнув, привітався з усіма і всівся якраз навпроти мене.

       А далі мій світ зупинився… Зупинився від погляду його синіх як безмежне небо очей…