Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

* * *

— Бачиш, он там смуга темніє... Наче грозова хмара з-за обрію виповзає? — закінчивши оглядати околицю, Василь тицьнув пужалном вперед і лівіше. — Туди і рушимо.

— Бачу... Ліс?

— Ні, ліс був би вищим і не таким темним. Байрак...

— Що? — я цілком щиро здивувався. Енциклопедія помиляється чи слово зі століттями інше значення набуло? — Байрак — це ж яр. Як він може над степом підніматися?

— Він і не підіймається... — кінь Полупуда пішов клусом, і мені довелося послати і свого. Щоб не відставати.

Коні змінили ходу охоче. Немов, самі були раді забратися звідси швидше і подалі.

— Те що ми бачимо — чагарник по краю і верхівки дерев. Від того смужка здається рівною і однаково чорною, бо все зливається. Гай — був би світліший знизу. Чагарник — зверху.

 Логічно. Повірю на слово і запам’ятаю. Ось тільки користь з цього яка? Про що і не посоромився запитати.

— Вогонь... — думаючи про своє, Василь відповідав так лаконічно, немов у Спарті виріс.

— Де вогонь? — я навіть у стременах підвівся, намагаючись розгледіти попереду цівку диму. Полум'я, якщо тільки це не пожежа, вдень не побачиш. Тим паче, на такій відстані.

— Дрова... там... Зможемо... розвести... вогонь...

Інтонації Василь не міняв, але слова вимовляв так, немов я був міліціонером. Втім, звідки йому про них знати? Говорив, як з альтернативно обдарованим. Або дитям малим... Значить, я знову бовкнув дурницю і підставився. Чорт, ну що важко було почекати. Півгодини-годину і сам би все побачив. Або зрозумів.

А може, я себе накручую, а він просто слова в такт конячому чвалу вимовляє? Щоб язика не відкусити?

— Та зрозумів я, зрозумів... Жартую. Але якщо тобі вогонь потрібен, значить, все-таки звірів побоюєшся? — вирішив проявити здогадливість.

Василь промовчав. А я, щоб на чергову прочуханку не наражаються, на відповіді не наполягав. Якийсь час скакали мовчки. Полупуд періодично привставав у стременах і озирався. Щось, відоме тільки йому, тривожило козака, не давало спокою. Коні теж вели себе незвично, — бігли прудко, без підганяння, хвостами не обмахувалися і щулили вуха. А ще, — тут не певен, може тільки здалося, — потом засмерділо від них сильніше...

Мало-помалу я теж заразився загальної параноєю. Хоч і не бачив нічого — не тільки загрозливого, а взагалі нічого, крім трав — крутив головою на всі триста шістдесят, що той пілот-винищувач у другу світову...

А степ і на йоту не змінився. Стелився навколо все такий же привільний і безтурботний. Як океанський штиль... Поки гладь поверхні не розпоре акулячий плавник.

Собачий гавкіт на цьому безкрайньому просторі видався настільки недоречним, що я спершу вирішив: почулося. Але коли пси завалували повторно, зрозумів — ні, не здалося. Не менше трьох. Двоє, судячи з басовитого гавкоту, великі пси. Третій, дзявкотить. Менший, або сука.

Втім, якщо вдуматися, що в цьому особливого? Хіба мало по степу козацьких хуторів та зимівників порозкидано? Воно ж тільки на картах Диким Полем числиться, а насправді тут козаки і уходники давно господарюють. На свій страх і ризик. Місцями — збираючись у більші купи, розраховуючи, що зможуть від татар відбитися, але більшість потайки промишляють. Так житло заховають, використовуючи рельєф, що поки носом не уткнешся, в житті не здогадаєшся, що поруч з людською оселею проїхав. І за прикладом далеко ходити не треба. Досить пригадати острів у плавнях, де ми погорільців зі Свиридового кута залишили...

Я вже і рота відкрив, щоб гукнути Полупуда, та викласти козакові свою думку, коли той голосно і вельми промовисто вилаявся.

— От напасть! І чом тих кобиздохів ще сліпими цуценятами не втопили?

Сплюнув в серцях і додав:

— Якщо вірна моя здогадка, Петре... то кепські наші справи.

— Там кочовище?

Татарське стійбище — єдине пояснення, що прийшло мені в голову. Татари, начебто, не повинні так далеко забиратися на північ. Але хто їх, бусурман знає. Раптом там, на півднях, сарана знову всю траву вижерла або інше лихо трапилося? І потім, якщо нашим можна зимівники та пасіки заводити мало не під носом в орди, то чому б їм отари і табуни там, де трава зеленіша і густіша, не випасати? Кордону та контрольно-слідової смуги тут немає. Жодна держава про свої права не заявляє. Суцільне привілля. Чия сила — того й право. Але нам особисто, чергова зустріч з «мирними конярами та пастухами» зовсім ні до чого. Особливо, якщо їх там багато.

— Гірше... — Василь не поспішав з відповіддю. Мабуть, вірив, що поки біду вголос не назвеш, вона може і обминути. І тільки після того, як собачий гавкіт пролунав знову, відповів. — Дикі пси...

— Динго?! — машинально вирвалося. Надто вже я здивувався. Оскільки ніяк не очікував, що в тутешніх степах теж проживають австралійські собаки. Про шакалів, місце яких займають корсаки — читав. Навіть про гепардів... Що вони теж водилися в цих місцях, чув. Але, динго?..

— Латини я не знаю... — знизав плечима Василь. — А по-простому — звичайнісінькі здичавілі псиська. З тих, що татари під час нальоту на селище не добили. Або від наших стріл утекли... коли братчики авил потрошили. За останні роки багато їх розплодилося. Вовки не справляються. Та й не дивно — невільницькі ринки Кафи переповнені русинами. Ось і бродять собаки без господарів... дичавіють.