Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

— А тепер послухай, — сказав він. — Удень ти можеш зняти в готелі номер за так званими конференційними тарифами. Я забронюю тобі один. Твої гроші лежать у мене на умовному депозиті, тож рахунок вони можуть виписати мені.

— Якщо ми просто підемо щось випити, звідки ти знаєш, що в нас дійде аж до готельного номера?

— Це залежить від тебе. Ключ від номера буде у бармена. Впхни йому п’ять доларів і він передасть тобі конверт.

— На чиє прізвище буде конверт?

— Не на бездоганне прізвище Сітрина, правда ж?

— Як щодо прізвища Кроулі?

— Наш старий вчитель латини. Старий Кроулі! Est avis in dextra melior quam quattuor extra.[189]

Тож наступного дня ми з Ренатою пішли випити у темний бар, розташований у підвальчику. Пообіцяв собі, що це буде таки й справді моя остання дурість. Для себе я усе це сформулював якнайінтелігентніше: ми не можемо втекти від Історії, а Історія чинить так з усіма. Історія постановила, що чоловіки й жінки мають пізнавати одне одного в обіймах. Я збирався з’ясувати, чи Рената й справді була моєю Долею, чи була у ній справжня юнґіанська anima. Вона могла виявитися кимось зовсім іншим. Проте один чуттєвий дотик покаже мені це, адже жінки дивно діють на мене: якщо не викликають шаленого захвату, то спричиняють нудоту. Третього не дано.

Того вологого похмурого дня з надземки над Вабаш-авеню цідилися краплі, проте Рената осяяла для мене все довкола. На ній був пластиковий дощовик від Ротко з червоно-біло-чорними смугами. У цьому мерехтливому цупкому плащі вона сиділа у темній кабінці наглухо застібнута. Широкий капелюх із вигнутими крисами доповнював її костюм. Помада з банановим ароматом на її прекрасних устах пасувала до червоних смуг плаща. У висловлюваннях Ренати було мало сенсу, та, зрештою, говорила вона небагато. Натомість жваво сміялася і небавом дуже зблідла. Свічка у склянці з круглим денцем, загорнутій у щось на кшталт рибальської сіті, давала мало світла. Раптом лице Ренати осунулося на цупкий, зморщений і лискучий пластик плаща, і стало дуже кругле. Я не міг повірити, що дівчина, яку описав Шатмар, — така готова на все, така досвідчена — після чотирьох мартіні стане така бліда, блідіша за місяць о третій годині дня. Спершу я гадав, чи не вдає вона соромливості з ввічливості до чоловіка зі старшого покоління, але на її вродливому обличчі проступив холодний піт і вона, здавалося, благала мене щось зробити. Поки що в усьому цьому для мене був елемент déjà vu, адже я, зрештою, проходив через це не раз. Але тепер нове було те, що я співчував цій молодій жінці в її неочікуваній слабкості й навіть прагнув її захистити. Подумав, що є досить просте пояснення, чому я опинився в цьому темному підвальному барі. Я був у великій скруті. І не міг вибратися з неї без любові. Чому ні? Я не міг позбутися цього переконання. Можливо, в цьому було багато дурості. Потреба любові (в такому узагальненому вигляді) — це був жахливий тягар. Якби раптом усі дізналися, що я шепотів «Моя Доля!» — коли відчинялися двері ліфта, то Почесний легіон міг би законно вимагати від мене повернути відзнаку. Найрозумніше пояснення, на яке я тоді спромігся, було платонівське: я вирішив, що Ерос використовує мої бажання, щоб вивести мене з того жахливого місця, де я перебував, до мудрості. Це було красиве й вишукане пояснення, та навряд чи хоч трішки правдиве. (Хоча б тому, що цей Ерос, либонь, уже зовсім не той, як колись). Якщо якісь надприродні сили й турбувалися про мене, то, мабуть, не через Ероса, а радше через Арімана[190], головного володаря тьми. Хай там як, а мені пора було витягти Ренату з цієї діри.

Я підійшов до шинквасу та зумисне перехилився через нього. Мені довелося втиснутися між чолов’ягами, які там пили. Будь-якого звичайного дня я прийняв би цих людей за завсідників бару та п’яничок, але тепер їхні очі видавалися мені завбільшки з амбразури та випромінювали світло доброчесності. Між пальцями моєї лівої руки я тримав згорнуту п’ятидоларову банкноту. Шатмар докладно пояснив мені, як діяти. Я запитав у бармена, чи має він конверт для Кроулі. Чоловік блискавично вхопив п’ять доларів. Йому була притаманна така спритність, що її можна спостерегти лише у великих містах.

— Хвилинку, — сказав він. — То що за конверт?

— Для Кроулі.

— У мене нема жодного Кроулі.

— Мусить бути. Подивіться ще раз, якщо вам не важко.

Він знову проторохкотів конвертами. У кожному з них був ключ від номера.

— А як вас звати, друже? Дайте мені ще одну підказку.

Зазнавши невимовної муки, я прошепотів:

— Чарльз.

— Оце вже краще. Можливо, це ви — С-І-Т-Р-И-Н?

— Заради Бога, я знаю, як воно пишеться, — мовив я тихо, але розлючено. І пробурмотів собі під ніс: — Клятий тупий бабуїн Шатмар. Ніколи за все своє життя не зробив нічого як слід. А я! — досі покладаюся на нього, залагоджуючи свої справи.

І тут до мене дійшло, що хтось за спиною намагається привернути мою увагу, і обернувся. Переді мною стояла усміхнена жінка середніх років. Вона вочевидь мене знала й променилася радістю. Ця пані була огрядна й приємна, мала кирпатий ніс і високий бюст. Вона закликала впізнати її й водночас безмовно зізнавалася, що роки її змінили. Але чи й справді вона аж так змінилася?

— Прошу? — озвався я.

— Бачу, ти не впізнаєш мене. А ти все той же Чарлі, що й колись.

— Ніколи не розумів, чому у барах має бути так темно.

— Але, Чарлі, це я, Наомі — твоя шкільна подруга.

— Наомі Луц!

— Як чудово, Чарлі, що ми з тобою зустрілися.

— Але як ти опинилася у барі цього готелю?

Самотня жінка в барі — це, зазвичай, повія. Наомі ж була застара для цієї професії. До того ж я не міг уявити, щоб моя колишня дівчина перетворилася на барну шльондру.

— О, ні, — відказала вона. — Я тут із татом. Він зараз повернеться. Щонайменше раз на тиждень я привожу його з будинку для старих до середмістя, щоб він міг перехилити чарку-другу. Пам’ятаєш, як він завжди обожнював Луп?

— Старий док Луц — подумати лишень!

— Так, іще живий. Але дуже старий. І ми з ним дивилися на тебе з тією милою штучкою у кабінці. Пробач мені, Чарлі, але те, як ви,