Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88"

— А ви певні, що дія була тимчасовою? — зацікавився Трофиновський.

— Щоб вона була постійною, треба вплинути на гени. Випромінювання має бути досить сильним, до того ж — направленим. Відомі нам описи і габарити апарата при сучасному рівні техніки не дають підстав для подібних припущень, — відповів вусатий. Обачність його відповіді викликала у Трофиновського слабку посмішку.

— Отже, він міг передбачати, що дія скоро закінчиться, і спостерігав за…

Здоровань дещо знітився, і речення за нього закінчив вусатий:

— …Піддослідним… якщо, звичайно, припустити, що він — спеціаліст…

Слово “спеціаліст” в його вустах пролунало особливо вагомо і шанобливо…

IX

Знову вона грає проти мене крапленими картами. Час би вже звикнути, але ж — ні. Прикро. В таких випадках легковірні кажуть: “Душа розтривожена”. А я скажу: стан напруженості. Збуджені ділянки мозку передають сигнали по нервах, змінюють режим роботи підшлункової залози, викликають спазми шлунку і сильне кислотовиділення. І ось уже починається слабка роздратовуюча біль, вона охоплює все більші ділянки — і психіка пригнічена. Прямий зв’язок замикається зворотним у кільце — і я починаю блукати в лабіринті химер. Здається, що виходу звідси взагалі нема.

О, мені знайомий цей стан. Нехай вони називають його, як завгодно, — я знаю справжню назву.

І все-таки я не відступлю. Я знову йду на вас, ваша величність Природо! Скільки б ви не товкли мене обличчям в багно, я підведуся і йтиму вперед, поки ви не знищите мене. Так, я не належу до щасливчиків, до гераклів і антеїв, я звичайна людина, середньостатистична одиниця, але я розпізнав ціну тим дарункам, що служать тільки вашим інтересам. Адже вони — яблука розбрату. Поділяй і владарюй — це ваш принцип. Я зрозумів, як і для чого з’являються щасливчики — так звані таланти і генії.

Я принесу людям найвищий дарунок, який тільки можливий в цьому світі — Дарунок Справедливості. Мені не потрібні ні почесті, ні багатства, ні слава — ці іграшки я залишу вашим улюбленцям. Проте, якщо люди підуть за мною, щоб раз і назавжди відновити Справедливість, я поведу їх, бо я знаю шлях…

X

— Добридень, Таню.

— О, професоре! Дякую, що не забули мене.

— До речі, у мене є ім’я і по-батькові.

— Так, так, Іване Степановичу, вибачте. Як добре, що ви прийшли.

— Обов’язок лікаря — не забувати пацієнтів. Як себе почуваєте?

— Прекрасно. Дякуючи вам, я можу рухатись, як всі.

— Не варто подяки. Ви добре сказали: “як всі”. Бути, як всі, — має стати невід’ємним правом кожного. Заради цього не шкода й потрудитися. Чи не так?

— Так, Іване Степановичу, залишається тільки схилити голову перед вашою скромністю.

— Облишмо компліменти. Права нога болить?

— Ледь-ледь…

— В останні дні біль посилювався?

— Здається, але зовсім ненадовго.

— Нога терпла?

— Терпла, але не так, як раніше…

— Давайте перевіримо. Тут болить?

— Ні.

— А тут?

— Трохи.

— А так?

— Ой!

— Лежіть спокійно. Вмикаю апарат…

— Професоре… вибачте, Іване Степановичу, ви знаєте, що сталося з моїм братом?

— Знаю, Таню, але нічим не можу вас втішити. Якщо брат вирішив після цього залишити цирк, на те його воля…

— Мене викликали до слідчого.

— Он як, навіть слідство провадиться…

— Він запитував про вас.

— Ну, якщо вже провадиться розслідування, то цікавляться всіма родичами і знайомими, і навіть знайомими знайомих. Така вже в них робота.

— Але він розпитував про вас не як про знайомого…

— А для вас, Таню, я просто знайомий?

— Що ви, Іване Степановичу, ви для мене рідна людина, рятівник. Якби не ви… Якби ви тільки могли знати, як я вдячна вам.

— Дякую, Таню, і ви для мене стали не просто пацієнткою, а близькою людиною. Ми повинні серйозно поговорити багато про що…

— Так, так, але не зараз.

— Розумію.

— А ви не забудьте про слідчого, Іване Степановичу. Надто вже він цікавився вашим апаратом. Мені здалося… мені здалося, нібито він вважає, що обстеження могло зашкодити Віктору…

— Дурниці.

— Я сказала слідчому те ж саме. Але він не змінив своєї думки. Уперто розпитував про вас. Я впевнена, що він буде вас розшукувати.

— Та я сам з’явлюся до нього.

Він знизав плечима і здивовано подивився на неї. Його очі були зараз порожні, як вікна в будинку, призначеному на знос і покинутому мешканцями.

XI

…Що сталося з моїми очима? Барви то розпливаються і тьмяніють, то сліплять яскравістю. Я не розрізняю відтінків, і, коли змішую фарби, виходить зовсім не задуманий колір, а якась мішанина. Лікар-окуліст не знайшов ніяких відхилень, сказав, що зір у нормі. І це — норма? Так, я бачу будинок і дерево навпроти мого вікна, бачу пензель на столі. Проте будинок — це просто будинок, кубічна порожнеча; дерево — просто дерево. А раніше воно, залежно від освітлення, то уподоблялося грозовій хмарі, то вітрильнику з салатово-сріблястими вітрилами. Стовбур дерева і його віти теж мали безліч індивідуальних відмінностей. Я міг роздивлятися їх, вивчати, відтворювати на полотні.

А тепер, за що не візьмусь, — нічого не виходить: у кращому випадку предмети з’являються на полотні, мов сфотографовані, — просто предмети, безликі об’єкти.

Припустимо, що лікарі помилились, і я все-таки захворів. Але чому не відчув ніяких ознак хвороби? Мене не нудить, як бувало перед приступами. Навпаки, дихається легко і вільно, можу пробігти тюпцем кілометрів п’ять і не відчути втоми.

Як мені потрібен зараз добрий чародій Іван Степанович! Чому ж він не провідає пацієнта, як обіцяв? Я вже довідувався про нього в різних клініках, але розшукати не зміг. Шкода, що не записав його адресу, номер телефону. Навіть прізвища не знаю. Він не назвав його, а спитати я посоромився.

Іван Степанович обіцяв тоді, що видіння зникнуть, що припадки не повторяться — він був правий. Не сказав тільки, що разом з кольоровими химерами зникне і моє, властиве лише мені бачення світу. Світ стане для мене таким же, як для багатьох інших — з різкими переходами кольорів, з уривками і незавершеністю ліній. Але такий світ мені чужий. Якби я не знав його іншим, то міг би змиритися. А як бути тепер?

Пробую писати знову і знову. Може, в процесі роботи щось відновиться само собою? Часом мені здається, що я знову починаю бачити в кожному предметі незвичне, оригінальне — одну з його прихованих сутностей, висвітлених моєю уявою. Я