Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко 📚 - Українською

Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

60
0
07.07.24
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "З часів неволі. Сосновка-7" автора Левко Григорович Лук'яненко. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 73 74 75 ... 165
Перейти на сторінку:
class="p1">— Та трохи дивно — Кубань так далеко від Західної України.

— А втім і на Кубані живуть українці.

— Кубань — це Україна чи не Україна, а що там живуть не тільки українці, це вже інше питання.

— Пане Петре, скільки ви вже сидите?

— Чотирнадцять. А що?

— Коли б чотирнадцять років тому ви точно знали, що сидітимете 15 років, ви наклали б на себе руки чи ні?

— Далебі, наклав би. Не варто було так довго страждати задля отого короткого непевного майбутнього, яке я ще матиму. А крім того, не варто було 15 років працювати на своїх катів та на імперію, що гнітить Україну. Не варто було!

— Той факт, що совітська імперія має політв’язнів, це з нашої демократично-самостійницької позиції плюс чи мінус? Я думаю, що це плюс, бо це свідчить про те, що не все населення змирилося з диктатурою. Уявімо собі, що всі політв’язні покінчили самогубством і такої категорії в’язнів уже немає. Та в такому разі комуністичне керівництво справді мало б підставу (формальну, звісна річ) заявити на весь світ, що в Союзі справді настала повна ідейна єдність. Та вже хоч би для того, щоб не дати комуністам такої підстави, ми повинні жити і фактом свого життя спростувати їхню брехню.

— Ну, по-перше, — каже Петриченко, — неможливо, щоб усі політв’язні наклали на себе руки. Та й нерозумно було б це робити тим, у кого термін ув’язнення коротший і сам він молодший. По-друге, я не думаю, що західні держави беруть близько до серця наші страждання. І їм наплювати чи тут хтось покінчив самогубством, чи не покінчив і терпить.

— О ні, комуністичному керівництву дуже хочеться справлять про себе добре враження, бо від цього ж залежать успіхи в поширенні своєї влади на інші країни світу. Тому протест має сенс, якщо про нього стає відомо західному демократичному світові.

— Юрку, ти переніс питання в площину міжнародної політики. Пан Петриченко, як я його зрозумів, мав на увазі суто індивідуальний підхід. Врешті кожен є господар власного життя. Кожен один — це окрема індивідуальність, яка хоч і стоїть у багатьох горизонтальних зв’язках із родичами й друзями, але перед могилою, тобто в момент найважливіший, вирішальним виявляється зв’язок вертикальний: дух пращурів, тобто заповіти духовних отців нації, власний дух, тобто як розуміє людина своє призначення на землі і Господь Бог як верховний суддя над совістю кожного з нас. З такої точки зору людину не вельми стримують на землі родичі й друзі. І коли сама вона не хоче змиритися з безконечним рабством, то я не думаю, що вона варта осуду.

— Шановні молоді люди, — мовив Петриченко, — ви говорите вельми складно, а в дійсности все просто: людина не знає майбутнього. Це їй не дано знати. Вона не знає чи доведеться їй сидіти 15 років чи не доведеться. І ця надія її дурить і 15 років, і більше. В неволі тяжко зневіритися й переступити рубіж. Не тут, у цій колючій клітці, рубіж для перемоги в собі сильного над слабким, а там в Україні в повстанській війні з окупантом. Там, де всі прийняли просту і зрозумілу формулу: “Краще згину, аніж потраплю живий до рук окупантів!”

— Те, що ви кажете, можна висловити інакше: особисто значно важче зважитися на самогубство, ніж гуртом у бою. Це абсолютна істина. Проте нас цікавить самогубство саме як індивідуальна психологічна проблема. Ви відповіли на неї так: не варто мучитися 15 років, проте віра не дає повірити, що їх всі доведеться сидіти. У вашому випадку віра дурила. Звідси завдання: як подолати оманливу віру? Ясно як: логікою. Необхідно логічно проаналізувати внутрішні і зовнішні обставини в Союзі і прийти до однозначного логічного висновку.

— Це неможливо! — вигукнув Литвин. — Чинників, що діють у Союзі і в світі щодо Союзу так багато, що їх не можна охопити і тому неможливо прийти до єдиного логічного висновку.

— Тобто, — кажу, — розумом не можна подолати віру. А це означає, що джерело психічної сили, що піднімає людську руку на себе, не в голові, а в душі: прислухалася людина до своєї душі, до неба і відчула, що має піти з життя в інший світ. У такім разі це вже акт не волі, а акт долі. Як казав Шевченко:

Така її доля, о Боже мій милий …

І подумав про себе: чим накладати на себе руки, то краще спробувати тікати! Так, тікати звідси на волю! Тікати!

Розповідь Володимира Юрківа

1. Атентат — убивство міліціонера

З Володимиром Юрківим я познайомився іще в перші дні свого перебування в концтаборі. Це був чоловік середнього зросту, мав 35–40 років, із світло-сірими ясними очима. Ніс трохи кирпатий, наче невеличкою картоплиною. Чиста біла шкіра, русяве волосся і високе-високе чоло. Його поділяли на рівні горизонтальні смужки три борозенки, що починалися із самого правого краю і йшли до лівого краю чола. Широкий у плечах. Загалом — здорової статури чоловік. На ньому темно-синя куфайка, чорні в’язенські штани з грубої бавовняної тканини й кирзові чоботи. На голові — така ж темно-синя в’язенська ватяна крилатка. У гурті ми вже кілька разів зустрічалися. Він казав розумні речі, і я хотів з ним докладніше побалакати. Все не випадало нагоди. Цього разу я йшов з Віруном до ІОрківого барака в надії його там застати, а тим часом дорогою просив Віруна організувати мені зустріч з нашими союзниками. Спочатку з тямущим литовцем.

— Добре, я організую, — запевнив Вірун. — У мене є знайомий литовець із зеленої армії.

— Що це означає?

— Зеленою армією в Литві називають повстанців. Часом цю армію ще називають “лісовими братами”.

— Степане, підбери ще по одному естонцеві та латвійцеві для знайомства на ближчий час.

— Я вже підібрав. Якщо ти не проти, то з естонцем можна зустрітися в неділю.

— У неділю? Підходить. Після обіду.

— То я вже піду, ти знаєш, де секція і ліжко Юрківа, знайдеш сам.

Вірун повернувся і швидко пішов засніженим трапом повз барак. Я зайшов до секції Юрківа. Той саме читав журнал “Вітчизна”. Я привітався й запитав, що цікавого він там читає.

— Велику літературознавчу статтю Миколи Жулинського. — Знаєш, — каже, — Жулинський розумний чоловік і коли б не рамки соціялістичного реалізму, то був би добрий автор.

1 ... 73 74 75 ... 165
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"