Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

— Зовсім не проти. Ходімте.

Ми вийшли, і після короткого обміну буденними новинами я попросив Юрківа розповісти мені про його справу.

Як виявилося, Юрків з Тернопільщини, з Теребовлянського району. Він вчинив атентат, тобто за завданням організації убив міліціонера. Історія така. Цього міліціонера прислали 1948 року зі Східної України до Теребовлі і закріпили за їхнім селом. (Його попередника було вбито за те, що убив одного місцевого.) Село жило як? Удень працювало на ланах і городах, хтось щось будував чи майстрував, а вночі до когось приходили повстанці, щоб довідатися про рух чекістських груп і червонопогонників, дізнатися про новини щодо діяльности сільської влади, між тим — попоїсти, взяти харчів, може, змінити білизну. Хтось із села йшов до лісу віднести повстанцям харчів та розповісти новини. Червонопогонники тим часом влаштовували засідки. До лісу вони боялися заходити, а чатували в кущах десь на узліссі, як би перестрінути і несподівано обстріляти тих, які йшли до села. Це було важливо. Тому селяни уважно спостерігали за селом і всім навколишнім тереном. І лишень помічали появу незнайомих людей, так негайно сповіщали повстанцям. Місцеві в свою чергу робили засідки на червоних.

Щоб краще контролювати село, чекісти засновували агентуру. Приїздили вони великою групою в село. Викликали до сільради різних селян — і чоловіків, і жінок. Одних примушували писати заяву про вступ до колгоспу, інших допитували, чого не сплатили натурального податку, третього шантажували: мовляв, ми знаємо, що твій син зі зброєю у лісі. Якщо не будеш нам допомагати, то виселимо в Сибір. На четвертого накидалися: “Скажи: до кого приходили бандити?” Якщо той казав, що не знає, то вони били його і потім всього в гулях і синцях викидали з сільради геть.

Хтось не витримував і погоджувався доносити на повстанців. Котрийсь із них намагався їх дурити й не доносив, інший плів небилиці на голову сільради та голову колгоспу, щоб посіяти між ними та до них недовіру, а траплявся й такий, що доносив про все, що знав.

Після такого наїзду на село, селяни довго переповідали про зміст розмов із совітами. Проте в селі достеменно не знали, хто витримав, а хто зламався. Правда виявлялася поволі і тяжко. Наступного наїзду совіти знову викликали до сільради з десяток людей. Хто з них був сексотом, люди не знали. Обізнаність чекістів вказувала на те, що в селі є сексот. Недовіра між людьми зростала. Почастішали арешти й провали.

Міліціонер став навідуватися до села майже щодня. Він уже не боявся ходити селом сам. Заходив до хат. Ці відвідування викликали цікавість людей. Вони собі гадали так: чого б це міліціонер мав заходити до непривітної незнайомої сім’ї? Якщо заходить і сидить там цілу годину, значить між ними є щось спільне. І зростала у селі до таких людей підозра. А потім помітили, що до одних він заходить удень і зовсім відкрито, кількох зустрічає ніби випадково пізно ввечері за селом, а буває так, що сидить цілий день у сільраді, тим часом голова сільради викликає по одному кілька чоловік з різних причин. З кимсь із них міліціонер міг зустрічатися в сільраді. Одне слово, стало ясно, що він — резидент. Тоді кущовий Кремінь зробив засідку на дорозі від Теребовлі до села, його схопили і притиснули. Він розповів про свою сільську агентуру. Попередили, щоб припинив роботу на чекістів. Він пообіцяв.

Пізніше місцева служба безпеки встановила, що міліціонер не все розповів правдиво — оббрехав кількох людей. Хати, до яких заходив удень відкрито, були свої, сидів він у них подовгу навмисно, щоб викликати до них недовіру.

Якось група повстанців наткнулася на засідку червонопогонних солдат на околиці села, двох з групи було вбито. Коли встановили, що її організували на підставі інформації міліціонера, то служба безпеки й присудила його до страти, Юрків і виконав вирок.

— А хто був той міліціонер? — цікавлюся.

— До Теребовлі він прийшов як Іваничук з Вінниці, — відповів Юрків. — А коли мене заарештували, то у справі був один документ, в якому прізвище батьків було Іванови і проживали вони в селі Калузької области.

Отож, коли я взяв на себе виконати вирок, — провадив він далі, — мені принесли гвинтівку. Я вирішив застрілити, як він буде у сільраді, бо звичайно він так сидів за столом — його добре було видно з вулиці. З другого боку вулиці був пліт заввишки по плечі людини. Я приглянув, що за плотом на людському городі можна стати дуже зручно для стрільби. Віддаль метрів сорок-п’ятдесят. Це зовсім недалеко. І якщо він буде сидіти в кабінеті разом з головою сільради (який не шкодив підпіллю), то я не промахнуся і голову не зачеплю. Залишилося непомітно для господаря городу сховати біля плоту гвинтівку і чекати на прихід міліціонера. Він довго не приходив, і я вже побоювався, щоб господар не наткнувся на верету з гвинтівкою. Коли з’явився — серед дня. Що робити? Чекати, заки потемніє? А може, він піде з села раніше? Початково я розраховував, що стрілятиму ввечері, коли він сидітиме в освітленій кімнаті, а я за плотом, і після пострілу у потемках дремену через город повз хату в луг та яри. А тепер на мене напав страх, що він не буде сидіти до вечора, кудись піде, до сільради не повернеться і я не виконаю атентат. Я пройшов по вулиці. Ніде нікого не видно. А, думаю, я вдень дремену. Метрів за сто переліз тин, обійшов одну хату і городом іншого господаря підійшов до гвинтівки, присів, розгорнув верету, загнав набій, закрив замок, просунув кінчик цівки крізь пліт, сидячи примостився добре, бабахнув і, пригнувшись з гвинтівкою в руках, пустився навтьоки через город до яру з кущами. Загавкали собаки. З сусідньої хати виглянула жінка, але миттю сховалася, в хаті праворуч хтось притулився до шибки і також хутко відвернув обличчя і сховався. Я більше нікого не бачив і мені здавалося, що й мене ніхто не побачив, окрім із сусідніх хат. Може, й не вони сказали. Може, хтось інший. Кілька днів я не був у селі, а коли прийшов, то вже все село гомоніло, що це я зробив. Абсолютна більшість хвалила. Мати сказали, щоб кудись тікав.