Читати книгу - "Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим, Даніель Дефо"

Коли ми з П’ятницею познайомились ближче, і він уже міг не тільки розуміти майже все, що я йому говорив, а й сам почав досить швидко розмовляти покрученою англійською мовою, я розповів йому історію моїх пригод, особливо те, як я потрапив на цей острів, скільки років прожив на ньому, і як я провів ці роки. Я відкрив йому таємницю пороху та куль (бо для нього це справді була таємниця) і навчив стріляти. Я подарував йому ніж, що дуже захопило його, і зробив йому портупею, подібну до наших англійських портупей для тесаків; але замість тесака я дав йому сокиру, бо вона була не тільки доброю зброєю в деяких випадках, а й дуже корисною річчю при всякій нагоді.

Я розповів П’ятниці про європейські країни, зокрема про Англію, пояснивши, що я звідти родом. Я описав, як ми живемо, як правимо службу Божу, як поводимось один з одним, як торгуємо по всіх частинах світу, переправляючись на кораблях. Я розповів йому про рештки корабля, на яких я був, і показав місце, де лежали колись ті рештки, тепер уже зниклі. Я показав йому й рештки шлюпки, на якій ми рятувались, і яку згодом, як я вже казав, викинуло на острів. Ця шлюпка, яку я не мав сили зрушити з місця, тепер цілком розвалилась. Побачивши її, П’ятниця замислився і довго мовчав. Я спитав його, про що він думає, і він відповів:

— Мій бачив шлюпка, як ця, плавала те місце, де мій народ.

Я довго не міг зрозуміти, що він хотів сказати, але нарешті, після довгих розпитувань, виявилось, що таку ж саму шлюпку прибило до тієї землі, де живе його плем’я. Я зараз же подумав, що якийсь європейський корабель розбився коло тих берегів і ту шлюпку зірвало з нього хвилями. Але чомусь мені не спало на думку, що в шлюпці могли бути люди і, розпитуючи далі, я цікавився лише шлюпкою.

П’ятниця описав мені її дуже докладно, але лише тоді, коли він додав жваво: «Білі люди не потонули, ми їх врятували», — я зрозумів його краще і запитав, чи були в шлюпці білі люди.

— Так, — відповів він, — повна шлюпка білих людей.

— Скільки ж їх було?

Він на пальцях нарахував сімнадцять.

— Де ж вони? Що з ними сталося?

— Вони живі, живуть у наших, — відповів він.

Це наштовхнуло мене на нову думку: чи не з того корабля, що розбився перед моїм, як я називаю його, островом, були ті сімнадцять чоловік. Мабуть, переконавшись, що корабель наскочив на скелю і що йому загрожує неминуча загибель, всі вони покинули його й пересіли в шлюпку, а потім їх прибило до землі дикунів, де вони й залишились. Я почав допитуватись у П’ятниці, чи напевне він знає, що білі люди живі. Він жваво відповів: «Напевне, напевне», — і додав, що скоро вже чотири роки, як вони живуть у його земляків, і що ті не тільки не кривдять їх, а навіть годують. На моє запитання, як могло статися, що дикуни не вбили їх і не з’їли, він відповів:

— Білі люди стали нам брати, — тобто, скільки я зрозумів його, вони замирилися з ними, і додав: — Наші їдять людей, коли війна, — тобто тільки полонених із ворожих племен.

Минув чималий час після цієї розмови. Якось ясного дня, зійшовши на вершину горба в східній частині острова, звідки, як відомо читачеві, я багато років тому побачив американський континент, П’ятниця довго вдивлявся в далечину в тому напрямі і раптом почав скакати, танцювати й кликати мене до себе, бо я був досить далеко від нього. Я підійшов і спитав, у чому справа.

— О, радість! О, щастя! — вигукнув він. — Он там, дивіться... звідси видно... моя земля, мій народ!

Я помітив, як на його обличчі з’явився вираз незвичайної радості: очі його іскрились, він виявляв дивну жадобу, так, ніби він думками був знову в рідному краю. Це спостереження навіяло мені багато думок, і я почав ставитись до свого слуги з меншим довір’ям. Я був певен, що при першій нагоді П’ятниця вернеться на батьківщину і забуде там не тільки свою нову віру, але й усе, чим він мені зобов’язаний; може, навіть зрадить мене ради своїх одноплеменців, приведе їх сотню чи дві на мій острів і буде бенкетувати з ними наді мною так само весело, як вони звичайно бенкетують над взятими в полон ворогами. Але, гадаючи так, я був дуже несправедливий до бідного чесного дикуна і згодом пошкодував, що так поставився до нього. А проте, моя підозра щодня зростала; так минуло кілька тижнів. Я став трохи обачнішим і не таким ласкавим до нього, як раніше. Але це справді було дуже несправедливо: чесне, вдячне створіння про це навіть не думало і додержувалось, як виявилось на моє велике задоволення згодом, найкращих правил християнської моралі.

Ставлячись до П’ятниці з підозрою, я, як ви, мабуть, здогадуєтесь, щодня розпитував його, гадаючи, що він викриє який-небудь свій план, спрямований проти мене, але він говорив так щиро й простодушно, що мені нічим було підкріпити своєї підозри. Всупереч усім моїм завбаченням, він, нарешті, знову заволодів моїм довір’ям, навіть не помітивши моєї тривоги, і згодом я не міг уже підозрювати його в обмані.

Одного разу, коли ми з П’ятницею знову злізли на той горбок (тільки цього разу над морем стояв туман і континенту не було видно), я покликав його й спитав:

— Ну, П’ятнице, хотів би ти вернутись на батьківщину, до свого народу?

— Так, — відповів він, — я був би дуже радий бути серед свого народу.

— Що ж ти робив би там? — вів я далі. — Знову зробився б дикуном і почав би, як раніше, їсти людське м’ясо?

Його обличчя набрало зосередженого виразу, він похитав головою і відповів:

— Ні, ні. П’ятниця сказав би там їм усім: живіть хороше, моліться Богу, їжте хліб, козлятину, молоко, не їжте людського м’яса.

— А якщо ти їм це скажеш, вони не вб’ють тебе?

Він глянув на мене так само спокійно і відповів:

— Ні, не вб’ють. Вони любитимуть учитись добра, — вони будуть раді навчитись добра, хотів він сказати — і додав: — Вони багато чого навчились від бородатих людей, що