Читати книгу - "Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Більшість мешканців Сталіно відмовилися чи принаймні не змогли покинути місто[1323]. Відступ радянських військ та евакуація місцевого керівництва спричинили «повсюди цілковиту паніку й безлад»[1324]. Багатьох мешканців, які подалися на пошуки харчу, застрелили п’яні і міліція, що металася містом. Тільки-но влада покинула місто, почався «відкритий грабунок і неприхований бандитизм»[1325]. Очевидець у Слов’янську згадував, що хуліґани нищили все, як Ради перед відступом[1326]. Це відбувалось в усіх містах Донбасу. Тих, хто залишився, вважали «зрадниками», і спеціально залишені підрозділи (партизани) нещадно їх тероризували[1327]. Згідно з даними міської управи за німецької окупації, з 465 000 жителів Сталіно лише 65 000 покинули місто[1328].
Коли прийшли німці, населення незрідка приймало їх із радістю і в Сталіно, і в інших містах[1329]. Люди принаймні сподівалися, що зможуть якось жити під німецькою владою. Однак німці, зайнявши Донбас, щонайперше збирали всіх чоловіків у певному місці. Росіян та євреїв забирали, і їх більше ніхто не бачив. Багато українців, котрі, як вважали німці, симпатизували їм, після перевірки документів були відпущені[1330].
Донбас, на відміну від інших областей України, через близькість фронту був безпосередньо підпорядкований військовій німецькій адміністрації. В самому Донбасі настрої населення часто змінювалися залежно від того, як змінювалася лінія фронту. Що ближче до фронту було село чи місто, то м’якшим був німецький військовий режим. У цих прифронтових районах люди, особливо колгоспники, намагалися допомагати німцям і вороже зустрічали радянські війська, коли ті поверталися. Селяни відмовлялися давати воду червоноармійцям через те, що за німців жилося вільніше, ніж за більшовиків[1331].
Багато комуністів, як і безпартійних, вирішили залишитися в Донбасі чи просто не змогли виїхати з різних причин. Тих комуністів, кого не вбили одразу, німці змусили реєструватися. Тих, хто цього не робили, дарма, українці чи росіяни, розстрілювали[1332]. В Краснодоні у серпні 1942 р., невдовзі після початку окупації, тридцятьох шахтарів-комуністів поховали живцем за те, що не з’явилися на реєстрацію[1333]. Декого як «зрадників» знищували радянські партизани (які часто були винищувальними загонами НКВС)[1334]. Ускладнює дослідження те, що серед німецької поліції була певна кількість аґентів НКВС, спеціально засланих для знищення членів компартії та інших людей, яких вважали зрадниками[1335]. Досі не з’ясовано, скільки їх залишалося в окупації. На Ворошиловградщині 1940 р. було 46 222 членів та кандидатів у члени партії. 1944 р., після визволення області, їх залишилося всього 11 140. Із них 7365 перебували в німецькій окупації, хоча лише 3457 зареєструвалися в поліції та ґестапо[1336]. П’ятдесятирічний К. Ф. Черниченко, член партії з 1932 р., був одним із тих, хто зробив це, тому що, за його словами, хотів «змити грязюку і зняти із себе звання члена партії», він вірив, що «радянська влада більше ніколи не існуватиме. У німців сильна техніка, а в Червоній армії голі червоноармійці без техніки»[1337]. Іншим комуністам вдалося переховатися. Дехто спалювали партквитки[1338].
Євреїв і циган на Донбасі, як і повсюди, згідно з нацистською ідеологією, піддавали масовому знищенню. Багато євреїв не схотіли евакуюватися чи не змогли цього зробити. Радянський уряд не повідомив їх про систематичне винищення, яке відбувалося в інших реґіонах України та на решті окупованих територій[1339]. Населенню також не повідомляли, де проходить лінія фронту. Колишній мешканець Донбасу згадував: «У самому центрі цього шторму ми навіть не знали, де фронт!»[1340] Коли прийшли німецькі війська, населення було безпорадним.
Окупанти змусили всіх євреїв носити розпізнавальний знак — зірку Давида. Скоро почалися масові страти євреїв. Ці злочини німці чинили з явною й прихованою допомогою місцевих жителів, росіян та українців, партійних і безпартійних[1341]. У жовтні 1941 р. вісім (за деякими підрахунками — дев’ять) тисяч євреїв у Маріуполі отримали наказ зібратися для відправлення до Палестини, але замість цього їх розстріляли[1342]. Ця операція в Маріуполі була майже точним повторенням знищення євреїв у Києві, в Бабиному яру. Capa Глейх, якій якимось дивом удалося вижити у кривавій бійні, залишила в своєму щоденнику такий запис від 20 жовтня:
«Дошла очередь и до нас, и вся картина ужаса бессмысленной, до дикого бессмысленной и безропотной смерти предстала перед нашими глазами, когда мы направились за сараи. Здесь уже где-то лежат трупы мамы и папы. Отправив их машиной, я сократила им жизнь на несколько часов. Нас гнали к траншеям, которые были вырыты для обороны города. В этих траншеях нашли себе смерть 9000 человек еврейского населения, больше ни для чего они не понадобились. Нам велели раздеться до сорочки, потом искали деньги и документы и отбирали, гнали по краю траншеи, но края уже не было, на расстоянии в полкилометра траншеи были наполнены трупами, умирающими от ран и просящими об еще одной пуле, если одной было мало для смерти. Мы шли по трупам. В каждой седой женщине мне казалось, что я вижу маму. Я бросалась к трупам, за мной Бася, но удары дубинок возвращали нас на место. Один раз мне показалось, что старик с обнаженным мозгом — это папа, но подойти ближе не удалось. Мы начали прощаться, успели все поцеловаться. Вспомнили Дору. Фаня не верила, что это конец. «Неужели я уже никогда не увижу солнца и света?» — говорила она, лицо у нее сине-серое, а Владя все спрашивал: «Мы будем купаться? Зачем мы разделись? Идем домой, мама, здесь нехорошо». Фаня взяла его на руки, ему было трудно идти по скользкой глине, Бася не переставала ломать руки и шептать: «Владя, Владя, тебя-то за что? Никто даже не узнает, что с нами сделали». Фаня повернулась и ответила: «С ним я умираю спокойно, знаю, что не оставлю сироту». Это были последние слова Фани. Больше я не могла выдержать, я схватилась за голову и начала кричать каким-то диким криком, мне кажется, что Фаня еще успела обернуться и сказать: «Тише, Сарра, тише», — и на этом все обрывается.
Когда я пришла в себя, были уже сумерки, трупы, лежавшие на мне, вздрагивали, это немцы, уходя, стреляли на всякий случай, чтобы раненые ночью не смогли уйти, так я поняла из разговора немцев, они опасались, что есть много недобитых, они не ошиблись, таких было очень много, они были заживо погребены, потому что помощь никто им не мог оказать, а они кричали и молили о помощи. Где-то под трупами плакали дети, большинство из них, особенно малыши, которых матери несли на руках (а стреляли нам
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія», після закриття браузера.
