Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

Розділ двадцять третій

Того дня вечеря в трапезній відбувалася стримано. Абат закликав усіх дотримуватися тиші під час трапези, попросивши помолитися за душу, як він назвав, невідомої особи, тіло якої знайшли у ставку. Обличчя монахів були напруженими, стурбованими, і я помітив багато перестрашених, тривожних поглядів, які кидали на мене. Здавалося, відчуття близького кінця, про яке згадував абат, уже почало охоплювати весь монастир.

Ми з Марком мовчки повернулися до лазарету; були виснажені, але я ще раз відчув відстороненість, яка охопила Марка, відколи заборонив йому залицятися до Еліс. Коли ми увійшли до нашої кімнати, я опустився у м’яке крісло, а Марк підклав у вогонь ще кілька полін. Я розповів йому про свою зустріч із братом Едвігом. Моя голова все ще гуділа від цього.

— Якщо я завтра вранці попрошу Копінґера надати інформацію про нього, то відповідь ми одержимо наступного дня. Якщо хоч один із цих продажів землі підтвердиться, ми звинуватимо Едвіга у шахрайстві. І це дає йому чіткий мотив для вбивства.

Марк сів на купу подушок навпроти, його обличчя ожило від зацікавлення. Попри всі наші суперечки, він так само, як і я, прагнув знайти нашого вбивцю. Я хотів перевірити свої здогадки, залучивши кмітливість помічника, а також було радісно знову почути його захоплену розмову.

— Ми завжди повертаємося, сер, до факту, що він відсутній у монастирі. Відсутній, коли Синґлтон знайшов книгу, і відсутній, коли його вбили.

— Знаю. Лише Ательстан знав, і, з його слів, він нікому нічого не розповідав.

— Чи міг Ательстан бути вбивцею?

— Відрубати голову людині, комісару? Ні. Пригадуєш, яким переляканим він був, коли підійшов до мене, щоб запропонувати себе як донощика. У нього немає відваги викликати на бій навіть мишу.

— Хіба ви не надто емоційно реагуєте на його натуру? — у голосі Марка промайнула нотка сарказму.

— Гаразд. Можливо, я захопився логічною конструкцією, яку вибудував, звинувачуючи Ґабріеля. Однак усе немовби так добре поєднується. Але так, звичайно, мусимо брати до уваги наше розуміння людських характерів, а характер Ательстана відчутно слабкий.

— І чому він має перейматися, якщо брат Едвіг піде на шибеницю або навіть якщо монастир розженуть? Він не аж такий побожний.

— І як він натрапив на цей меч? Хотілося б з’ясувати його історію; у Лондоні я напевно міг би довідатися про виробника через його клеймо. Гільдія мечників мала б знати. Проте ми тут застряли через цей сніг.

— Сер, а якщо Синґлтон розказав комусь іншому про те, що він знайшов у рахівничій конторі, і вони вирішили його вбити? Можливо, абат. Його печатка буде на цих угодах.

— Так. Печатка, яку він залишає на своєму столі, де будь-хто може нею скористатися, коли абата немає.

— А пріор Мортимус? Він достатньо жорстокий для вбивства, правда? І хіба не кажуть, що це він і брат Едвіг керують монастирем?

— Ці двоє шахраї на пару? Сам задумався. Мушу отримати відповідь від судді Копінґера. — Я зітхнув. — Скільки часу минуло, відколи ми виїхали з Лондона? Тиждень? Відчуття, наче ціле життя.

— Тільки шість днів.

— Шкода, що немає часу повернутися. Але навіть щоб надіслати повідомлення, через цей сніг знадобиться кілька днів. Чума на цей сніг, чи він падатиме вічно?

— Схоже на те.

Невдовзі Марк влігся на своє маленьке ліжко на коліщатках і засунув його під моє. Я сидів, дивлячись на палахкотливе вогнище. Через вікна, які вже знову вкривалися памороззю, почув, як дзвони кличуть на вечірню. Попри всі події, попри всі жахіття, богослужіння однаково відбувалися.

Я подумав про лорда Кромвеля, який чекав на мою відповідь у Лондоні. Найближчим часом спробую надіслати повідомлення, навіть якщо доведеться написати, що в мене немає відповідей і що потрібно розкрити ще два вбивства. Я міг уявити його розгніване обличчя, його прокляття, його сумніви в моїй відданості. Та якщо Копінґер підтвердить інформацію про продаж земель, я зможу заарештувати брата Едвіга за шахрайство. Раптом уявив, як допитую його у в’язниці Скарнсі, закутого в якійсь темній дірі, і відчув, що ця думка дає мені втіху. Це мене занепокоїло, і я подумав, як неприязнь до людини і перспектива влади над нею ведуть розум на неприємні манівці. Почуття провини охопило мене, і я знову почав думати про Марка й Еліс. Наскільки чистими були мої мотиви? Усе, що я сказав Марку про відмінність у їхніх соціальних статусах і про його зобов’язання перед родиною досягти успіху, було правдою. Але знав, що в мені ворушився хробак ревнощів. Я знову пригадав, як вони обіймалися на кухні, і заплющив очі, коли в закутку моєї уяви з’явився інший образ — як Еліс обіймає мене замість нього. Увесь час я чув дихання Марка, який поринув у сон. Я помолився, щоби Бог скерував мої дії на істинний і справедливий шлях; такий шлях, яким міг іти Христос. Тоді, мабуть, заснув на кілька годин, бо коли прокинувся, вогонь уже загас. Спина боліла, і я промерз до кісток. Знемагаючи від болю, підвівся з крісла, роздягнувся і втомлено заліз у ліжко.

Я одразу поринув у глибокий сон і наступного ранку прокинувся з відчуттям більшого відпочинку, ніж за весь минулий тиждень. Припис брата Ґая пішов мені на користь. Після сніданку я написав листа судді Копінґеру і віддав його Марку.

— Віднеси його зараз у Скарнсі. Запитай Копінґера, чи зможе він дати мені відповідь до завтра.

— Я думав, що ви самі хочете його побачити.

— Я хочу вийти на болото, доки сприятлива погода. — Я поглянув на небо, яке знову потемніло від хмар. — Скажи абатові, що могилу Синґлтона можна прибрати після твого повернення. Чи зробили щось для осушення ставка?

— У них є вигрібна яма, у яку вони можуть злити потік. Очевидно, вони вичищають мул приблизно раз на десять років.

— Коли це робилося востаннє?

— Три роки тому.

— Тож тіло пролежало б ще багато років. Та не назавжди.

— Можливо, убивці потрібно було швидко його позбутися.

— Так. І потім було б важко знову витягнути.

— Немає потреби зараз іти до церкви.

— Ні, спершу осушимо ставок. У тебе буде насичений день, — додав я, намагаючись збадьоритися. Але саме те зусилля, здавалося, змусило його знову замкнутися в собі.

— Так, сер, — тихо сказав він і вийшов