Читати книгу - "Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт"

— Ми знайшли Йорка, — задихаючись, відповів я. — Це старий санаторій у передгір’ях, приблизно за п’ятнадцять-двадцять миль від того місця, де він залишив машину швидкої допомоги. Там… — я не знав, як описати жахіття саду. Почав пояснювати, де ми залишили машину, але його мовчання зупинило мене. — Ґарднере? Ґарднере!

З’єднатися не вдалося. Я гадки не мав, скільки він чув і чи чув узагалі щось, але передзвонити йому не було як. Пол зупинився в центрі вестибюля.

— СЕМ! ДЕ ТИ? СЕМ!

— Поле! — Я схопив його. Він струснув мене.

— Він уже знає, що ми тут! Хіба не так, виродку? — заревів він. — ТИ МЕНЕ ЧУЄШ? Я ЙДУ ПО ТЕБЕ, ЙОРКУ!

Його виклик залишився без відповіді. У печері вестибюля глухо звучало наше дихання. Терміти, чи то осідання, чи то все разом, послабили фундамент — і весь поверх п’яно хилився вбік, мов ярмарковий атракціон. Пил покривав кожну поверхню, як брудний фетр. Вицвілі шпалери звисали шматками, з колишніх парадних сходів у центрі кімнати були зірвані поручні, їхні штирі стирчали в порожнечу, наче розхитані зуби. Старомодний ліфт біля сходів здійснив останню подорож кілька десятиліть тому, його металева клітка поіржавіла й була засипана уламками. Тхнуло старістю й вогкістю, пліснявою та гнилим деревом. І ще чимось.

Хоч і слабкий, тут також відчувався неприємний запах розкладання.

Пол побіг до сходів, кроки відлунювали дерев’яною підлогою. Проліт, що вів на нижній поверх, провалився, залишивши зяяння пітьми та руїни. Пол почав підійматися, але я зупинив його й дещо показав. З одного боку будівля готова була ось-ось завалитися, але в інший бік вели службові двері з позначкою «Для персоналу». Запорошені паркетні плитки між дверима та парадним входом порізали сліди ніг і тонкі шини, схожі на велосипедні.

Або на шини інвалідного візка.

З ломакою в кулаці Пол кинувся відчиняти двері. За ними тягнувся темний службовий коридор, єдиний промінь денного світла падав крізь маленьке віконце в дальньому кінці.

— СЕМ! — крикнув Пол.

Крик стих. Уздовж коридору вишикувалися кілька дверей. Пол побіг проходом, розчахуючи їх одні за одними. Стук дверей лунав, мов постріли, нам відкривалися голі шафи та комори, в яких було саме павутиння. Я йшов за ним, наближаючись до останніх дверей. Пол різко відчинив їх, я закліпав очима: таким яскравим було раптове світло.

Нас зустріла порожня кухня.

Пообіднє сонце сочилося крізь брудні вікна, через тьмяно-зелений відтінок кімната здавалася акваріумом. У кутку стояло туристичне ліжко, на ньому — зім’ятий спальний мішок. Угорі — полиці, зроблені з уламків і необроблених дощок, які прогиналися під вагою старих книжок. Каструлі із застиглими залишками їжі захаращували здоровенну дров’яну піч, а дві величезні раковини захлиналися брудним посудом. Посеред кімнати стояв пошарпаний сосновий стіл. Тарілки розсунули, щоб звільнити місце для аптечки, з якої все ще стирчав шматок бинта. Я згадав погнуте кермо в машині швидкої й відчув шалене задоволення.

Відвів очі від столу й зрозумів, що вся стіна завішана фотографіями.

Йорк зібрав у єдиний колаж усіх своїх жертв: чорно-білі зображення облич в агонії, подібні до тих, що я бачив у нього вдома. Їх було надто багато, щоб осягнути одразу, — чоловіків і жінок різного віку й етнічної належності, — пришпилених до стіни, наче у якійсь потворній галереї. Деякі фотографії з віком почали скручуватися та жовтіти. Гаманці, жіночі сумочки, коштовності неохайною купою звалені на полиці під фотографіями — їх викинули так само недбало, як і життя їхніх власників.

Щось липке торкнулося обличчя, мене пересмикнуло. Я відсахнувся, мало не перекинувши стілець, і зрозумів, що це лише смужка липучки. До неї приклеїлося болотне коромисло, ще живе, але комаха вже безнадійно заплуталася, й уривчасті спроби звіль­нитися тільки сильніше затягували її. Липкі смужки, укриті мертвими мухами та іншими комахами, були розвішані по всій кухні. Йорк не знімав їх, просто тулив свіжі, поки майже не залишилося місця.

Пол підійшов до плити, біля якої лежав ніж з довгим лезом. Він схопив його й мовчки передав мені свого дрючка. Той здавався ненадійним і гнилим, але я все одно «озброївся».

З кухні вели двоє дверей. Пол спробував відчинити перші, але ті перекосилися в рамі. Він натиснув на двері плечем — і ті з тріском вивалилися. Утративши рівновагу, Пол хитнувся всередину й наткнувся на бліде тіло, що звисало зі стелі.

— Господи Ісусе!

Перечепився й відсахнувся. Перед нами, підвішена за ногу до м’ясного гака, теліпалася свиняча туша, розрізана навпіл. Маленька кімната, більше схожа на комірчину, виявилася старомодною холодною шафою, але неприємний запах і дзижчання мух свідчили про те, що холоду там недостатньо. Шматки м’яса лежали в мішках, розкладені на полицях, а свиняча голо­ва покоїлася на заплямованій кров’ю таці, як жертво­приношення.

Свинячі зуби й кров. Йорк не любив марнотратства.

Пол дивився, важко дихаючи, потім рушив до останніх дверей. Вони плавно відчинилися, і я видихнув, побачивши, що ті ведуть лише до маленьких сходів, які спускалися в пітьму.

І тоді помітив інвалідний візок, відсунутий вбік на початку сходів.

Він був пошарпаний і запацьорений, і в напівтемряві я не міг розрізнити, що то за вологі плями на сидінні. Згадавши, що Джейкобсен розповідала про плями крові в машині швидкої, я глянув на Пола, сподіваючись, що той не помітив. Але він помітив.

І кинувся вниз через три сходинки.

Я рушив за ним. Піді мною рипіли й ворушилися хиткі сходи. Унизу тягнувся темний вузький коридор. Промінчики світла просочувалися крізь забиті дошками вікна й французькі двері — ті самі, які ми бачили ззовні. Санаторій звели на схилі пагорба, а тепер ми опинилися на нижньому поверсі. Запах розкладання був тут сильнішим навіть за той, що надворі. Але коридор виявився порожнім, за винятком єдиних дверей у дальньому кінці.

Латунна табличка повідомляла: «Спа-процедури».

Пол побіг до дверей, коли тишу прорізав раптовий шум. Наче повітря виривалося з клапана, високий хрип звучав нелюдським болем. Він обірвався так само швидко, як і почався, але сумнівів щодо його джерела не було.

Пролунало зі спа-кімнати.

— СЕМ! — вигукнув Пол і кинувся до дверей.

Я б не зміг його стримати, навіть якби хотів. Стиснувши ломаку так міцно, що заболіла рука, я не відставав від нього ні на крок. Ми опинилися у великому приміщенні з білими кахельними стінами, аж тут якась постать проскочила через ще один дверний отвір просто переді мною.

Серце завмерло. І тут я второпав, що то моє власне відображення.

На протилежній стіні висіло величезне дзеркало — усе поцятковане, облізле, немов побите проказою. Перед дзеркалом тягнувся ряд фонтанчиків, сухі крани були вкриті шаром пилу. Похмуре світло проникало крізь низку високих, затягнутих павутинням