Читати книгу - "Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт"

Йорк і тут залишив свої жертви.

Глибокий басейн, площею близько шести квадратних футів, був вмурований у підлогу в кутку біля темної арки. Йорк перетворив його на склеп. Тіла майже заповнили чашу басейну. Усі вони, наскільки я зміг побачити, перебували на різних стадіях розкладання, але жодне не зітліло так, як ті, що назовні.

Сморід не можна було витримати.

Ця картина зупинила Пола, але ненадовго. Він рушив до дверей із написом «Процедурні кабінети» і рвучко відчинив найближчі. Невеличка кімната, де, мабуть, колись робили масаж. Тепер це була темна кімната Йорка. Нас зустрів запах хімікатів. Лотки для проявлення фото та контейнери з фотореактивами захаращували старий стіл, до шнура над столом були підвішені нові світлини.

Проштовхнувшись повз мене, Пол побіг до наступної кімнати. Про те, що вона ховає, свідчив запах, який перебивав навіть їдкі хімікати фотолабораторії. Я не міг змусити себе подивитися, охоплений раптовим страхом того, що ми зараз знайдемо. Пол, здається, відчував те саме. Він вагався, стоячи із застиглим обличчям.

І нарешті відчинив двері.

Нові жертви Йорка лежали на кахельній підлозі, складені купою, як колоди у дровітні. Усі повністю одягнені. Очевидно, їх просто затягли сюди й залишили. Наче вбивця втратив інтерес і кинув їх у найближчому доступному місці.

Тіло, що лежало верхнім, наче спало. У тьмяному світлі, що лилося від порога, розслаблена рука й розсип світлого волосся здавалися такими жалюгідно вразливими.

Я почув чи то ридання, чи то крик Пола.

Ми знайшли Сем.

Розділ 24

З мене наче викачали все повітря. Дихання зупинилося. Розумів, що Сем, мабуть, уже мертва, що в Йорка немає причин залишати її живою, але не міг цього прийняти.

Пол кинувся вперед. Я перехопив його.

— Не…

Я бачив фотографії жертв Йорка. Не треба Полові її такою бачити. Він вирвався від мене, але в нього підкосилися ноги. Пол зробив хиткий крок назад і сповз по стіні.

— Сем… О Господи…

«Рухайся, — сказав я собі. — Забери його звідси». Він упав на підлогу, мов зламана лялька. Я намагався підвести його на ноги.

— Ну ж бо. Нам потрібно йти.

— Вона була вагітна. Вона хотіла хлопчика. О ні, Боже…

Горло стиснув біль. Але ми не могли там залишатися, бо не знали, де Йорк.

— Вставай, Поле. Ти їй зараз не допоможеш.

Та він не слухав. Я спробував підняти його ще раз, але крихітна кімната раптом потемніла. Я різко обернувся і побачив, що двері за нами зачинилися. Очікуючи побачити за порогом Йорка, я хутко штовхнув двері. Нікого. Але тьмяне світло дотягнулося до тіла Сем. І я помітив дещо інше.

Відблиск срібла під сплутаним світлим волоссям.

Я наблизився до купи тіл. Груди стислися. Спазм підсилився, коли я обережно відсунув волосся. І захитався від погляду на знайоме обличчя. О Боже.

За спиною в мене плакав Пол.

— Поле…

— Я підвів її. Мені треба було…

Я схопив його за плечі.

— Послухай мене, це не Сем!

Він підняв заплакане обличчя.

— Це не Сем, — повторив я, відпускаючи його. Від того, що я збирався сказати, мені пекло груди. — Це Саммер.

— Саммер?..

Я відступив, він піднявся на ноги та боязко підійшов до тіла, наче не вірив моїм словам.

Але сталеві шпильки у вухах і носі переконали: це не його дружина. Він стояв, мляво притискаючи до себе ніж, вдивляючись у висвітлене біляве волосся, яке ввело нас в оману. Студентка лежала обличчям вниз, голова повернута набік. Жахливе опухле обличчя, налляте кров’ю вирячене тьмяне око.

Я думав, Саммер не прийшла в морг, бо засмучена смертю Тома. Але Йорк жадав нової жертви.

Пол здригнувся.

— О Боже…

Його обличчям текли сльози. Я знав, що він відчуває: полегшення й почуття провини водночас. Як і я.

Відштовхнувши мене, Пол вибіг з кімнати.

— СЕМ! СЕМ, ДЕ ТИ?

Його крик відбився від кахельних стін спа-центру. Я рушив за ним.

— Поле…

Його було не спинити. Він зупинився в центрі спа-­комплексу, стискаючи ніж.

— ЩО ТИ З НЕЮ ЗРОБИВ, ЙОРКУ? — закричав зі спотвореним обличчям. — ВИХОДЬ, ДОВБАНИЙ БОЯГУЗЕ!

Відповіді не було. Стихла луна, навколо нас згустилася тиша. Повільні краплі невидимого крана відлічували миті, мов далекий пульс.

І тут ми щось почули. Дуже слабкий звук, лише натяк, але помилитися неможливо.

Приглушене скигління.

Воно долинало з однієї з процедурних кімнат. Пол рвучко розчинив двері. Уздовж стін стояли аварійні ліхтарі на батарейках, але зараз жоден не горів. Крізь отвір падало достатньо світла, щоб побачити непорушну фігуру в центрі.

Ніж упав на підлогу.

— Сем!

Я намацав найближчу лампу й увімкнув її, кліпаючи від раптового яскравого світла. Сем лежала прив’язана до старого масажного столу. Камера була розташована на штативі біля голови, об’єктив спрямований просто в обличчя. Поруч стояв дерев’яний стілець, так само як у гірській хатині. Її зап’ястки й кісточки пристебнуті широкими шкіряними ременями, а тонший ремінець туго охопив шию, впиваючись у м’яку плоть. Він був з’єднаний зі складною системою сталевих гвинтів, з-під яких стирчала дерев’яна заводна ручка.

Іспанський брашпиль Йорка.

Усе це зафіксувалось у свідомості в перші секунди нашої появи в кімнаті.

«Пізно», — подумав я, побачивши, як натягнувся ремінь на шиї. Але Пол відсунувся, і я побачив, що очі Сем розширені, нажахані, проте живі.

Вона лежала прив’язаною до столу, а роздутий живіт здавався неймовірно великим. Багряне, залляте слізьми обличчя, рот затиснутий грубим гумовим кляпом. Пол вийняв кляп. Вона втягнула повітря, але ремінь на горлі не давав вільно дихати. Сем намагалася говорити, груди здималися, вона хапала ротом повітря.

— Усе добре. Я вже тут. Не рухайся, — вмовляв її Пол.

Я спробував розстібнути ремені, що тримали Сем за кісточки, і нога послизнулася на чомусь мокрому. Глянув униз і побачив темні бризки на білій плитці підлоги. Згадав плями