Читати книгу - "Візерунки долі. Я проти, Аграфена Осіння"

«О, це ж вихід! Можна відкласти ще на кілька днів плани чоловіка», – подумала я. Але не наважилася підтвердити його здогад. Ще перевіряти почне, з нього стане.

Дін нагадав про себе:

– Дружина!

– Так?

– Що «так»?

– Тобто ні, – і сама заплуталася у відповідях.

– А що «ні»?

– Ні, немає ніяких жіночих днів, – сумно зізналася я. Шкода було не використати таку відповідну відмовку.

– Тоді що? І не намагайся мене переконати, що ти мене боїшся, або ще не звикла. Ти мені стільки нервів зіпсувала своїми витівками, що я в це не повірю, одразу попереджаю.

Та я й не намагалася його в цьому переконати. Взагалі, до чоловіків останнім часом ставлюся спокійно, хіба що коли мене заганяють у глухий кут. А ось рік тому боялася підходити до будь-якого чоловіка ближче, ніж на десять метрів.

До всіх, окрім одного. Що ніс мене на руках всю дорогу додому, адже самостійно йти я не могла. Побита, тремтяча, в шоковому стані від того, що сталося, я вчепилася за його шию так міцно, що він кілька разів зупинявся, намагаючись послабити мої обійми. Але потім знову ніс, бо я не погодилась би ні на швидку, ні на поліцію, ні на таксі. У мене не було переломів, серйозних ушкоджень теж не було, тому я, в істериці, заборонила викликати навіть швидку.

Поліцію викликати було марно у цьому випадку, і особливо з цими хлопцями. А в таксі водій теж міг бути чоловіком. Тому всю дорогу мене ніс єдиний, кому я довіряла, відпочиваючи на лавках, що зустрічалися на шляху, не спускаючи мене з рук, навіть коли сам сідав відпочити.

Він жартував з нечисленними знайомими, яких ми зустрічали, пояснюючи, що я перебрала трохи, і тому мене треба доставити додому, а він, як справжній джентльмен, взяв на себе цю непросту місію.

– Наталю, скільки мені ще чекати пояснень? – відволік мене від думок чоловік. – Чи ти вже придумала відмовку?

– Ні.

– Що – ні? Чекати недовго? – ось настирливий.

– Ні, не придумала.

– Гаразд, – плеснувши рукою по дивану, сказав Дін, – не сьогодні.

– Серйозно? – вигукнула я з таким полегшенням, що навіть сліпий би помітив.

Мій чоловік, звісно, не був сліпим, тому одразу ж зіпсував мені настрій.

– Але за однієї умови: спатимеш тут і зі мною.

– Але ж я...

– Погоджуйся, поки я добрий.

– Гаразд, – кивнула я головою, – тільки мені ще треба переодягнутися. Піду покличу Террі.

– Обійдемося без Террі. Я допоможу тобі переодягнутися, – чоловік, мабуть, сподівався порадувати мене. – Це ж не вперше, то досвід маю. Давай, неси свою розлітайку.

Я відчула себе трохи дивно. Хоча ми з Діном вже спали в одному ліжку, здавалося, ніби це буде наш перший раз разом. Мабуть, тому, що тепер ліжко буде не моє.

Забравши свою неосяжну сорочку з крісла, я попленталася до спальні Його Величності, сподіваючись, що він не порушить свою обіцянку та не накинеться на мене. Якби тільки він не був таким агресивним, можливо, тоді...

Але марно сподіватися, він не чекатиме, поки я заспокоюся. Варто йому лише запідозрити, що я здаюся, і він відразу ж опиниться на мені.

Перед дверима я зупинилася, навіть не усвідомивши цього. Згадалася моя перша зустріч із приватним психологом. Я тоді просиділа безвилазно вже два тижні у флігелі Маняшки, чекаючи, поки синці на обличчі хоча б трохи зійдуть, коли Сашко фактично силою витягнув мене з будиночка, куди сам і приніс. І привів мене до літньої жінки, яка нагадувала мені Фаїну Раневську.

Оскільки штатний психолог у спортивному палаці був чоловік, звернення до нього навіть не розглядалося. Іраїда Абрамівна подивилася на мене добрими очима, оцінила зацькований погляд, який я їй продемонструвала, і сказала:

– Ну, сідай, Наталочко, влаштовуйся зручніше. Обери місце, де тобі найбільше подобається. Здається, ми будемо часто зустрічатися, – коли я подивилася на Шурика, вона теж перевела на нього погляд та додала: – А хлопчик почекає в коридорі.

Хлопчик лише хмикнув на таке звернення та зачинив двері з іншого боку. Так почалися наші щотижневі зустрічі, під час однієї з яких Іраїда Абрамівна сказала:

– Наталю, рано чи пізно тобі доведеться з цим зіткнутися. Чим довше будеш відкладати, тим складніше буде наважитися. Інтимні стосунки – важлива частина сімейного життя. До того ж ти казала, що хочеш дітей, а без зайняття любов’ю їх не народиш. У крайньому разі, обери когось зі спокійним характером, краще флегматика, для першого досвіду. Знайди чоловіка, з яким буде менше шансів повторення нападів паніки.

Я обрала Вітюшу, а він, своєю чергою, обрав Олівера. А Його Королівська Величність вирішила привласнити мене. Тільки ось флегматик з нього, як зі страуса курочка ряба.

– Наталю?

– Що?

– Заблукала?

Він ще й підсміюється.

– Засумував, чи що? – пробурмотіла я собі під ніс, заходячи в кімнату.

Верхнє світло вже було вимкнене, горів лише настінний світильник.

Дін, одягнений тільки в темні штани, махнув рукою, підганяючи мене, і сказав:

– Так, засумував. Іди сюди.

Я вирішила, що просити, щоб він прикрив верхню частину тіла, – марно, тому промовчала. Підійшла ближче і повернулася спиною, щоб він розстебнув ґудзики на моїй сукні.

Чому, цікаво, роблять такі вузькі сукні? Якби я намагалася розстебнути її сама, напевно, весь ліф розірвався б по шву.

Сукня з легким шурхотом сповзла вниз, і під іронічним поглядом примружених чорних очей я швиденько накинула на себе сорочку.

Не звертаючи на мене уваги, Дін відкинув покривало, застрибнув на ліжко і розвалився посередині. Помітивши, що я не наслідувала його приклад, він відкинув праву руку вбік і поплескав себе по плечу.

– Довго ще думати будеш? Залазь.

Подивилася на напівголого чоловіка, який виглядав, як розслаблений хижак. Але я знала, наскільки оманлива ця розслабленість. За потреби він міг миттєво відреагувати на будь-яку небезпеку. «До речі, – подумала я, залізаючи на ліжко і підповзаючи до нього, коли він уже прикрив очі, – звідки він дізнався...»