Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

Ми не марнували часу в ризниці. Кілька книжок на полицях виявилися розчаруванням — просто купка старих псалтирів із крихкими пожовклими сторінками. Єдине, що там було цікавого, — велетенський триптих за вівтарем. На трьох великих панелях різнобарвно зобразили тринадцятьох Святих із доброзичливими обличчями. Декого я впізнала з «Історії Санктія»: Лізабета з кривавими трояндами, Петір із розпеченими стрілами. А ще був Сан-Ілля з нашийником, путами й розірваними ланцюгами.

— Жодних тварин, — зауважив Мал.

— Наскільки я бачу, його ніколи не зображали з підсилювачами, лише з кайданами. Єдиний виняток — «Історія Санктія».

От тільки я не розуміла чому.

Більша частина триптиха збереглася в доброму вигляді, лише панель з Іллею постраждала від води. Обличчя Святих майже повністю ховалися під пліснявою, а вологий запах цвілі перебивав усе навкруги. Я затиснула носа рукавом.

— Мабуть, дах десь протікає, — зауважив Мал. — Тут справжній безлад.

Мій погляд окреслив обличчя Іллі під запліснявілим гримом. Черговий глухий кут. Не хотілося визнавати цього, але я покинула всі сподівання. І знову відчула той потяг, голу шкіру на зап’ясті. Де жар-птиця?

— Ми можемо залишитися тут на цілий день, — сказав хлопець, — але він не заговорить.

Я розуміла, що він дражниться, однак відчула, як голочкою вколола злість, хоча й сама не розуміла, на нього чи на себе саму.

Ми розвернулися, щоб повернутися коридором до виходу, і я рвучко застигла. У мороці біля дверей, усівшись на лавицю в затінку, на мене чекав Дарклінґ.

— Що таке? — запитав Мал, прослідкувавши за моїм поглядом.

Я абсолютно нерухомо чекала. «Побач його, — подумки благала я. — Будь ласка, побач його».

— Аліно, щось не так?

Я вп’ялася нігтями собі в долоню.

— Ні, — сказала. — Як гадаєш, слід ще раз перевірити ризницю?

— Вигляд у неї був не надто перспективний.

Я змусила себе всміхнутися й рушити далі.

— Напевно, ти правий. Я просто видаю бажане за дійсність.

Коли ми пройшли повз Дарклінґа, він повернув голову й оглянув нас. Притиснув до вуст палець, а тоді нахилив голову, насмішкувато вдаючи, наче молиться.

На свіжому повітрі, подалі від цвілого запаху каплиці, мені трохи покращало, та мозок мало не закипав. Це сталося знову.

У Дарклінґа не було рубців на обличчі. Мал його не побачив. Це мало б означати, що він не справжній, просто якесь видіння. Але тієї ночі у своїх покоях він торкнувся мене. Я відчула його пальці на щоці. Яка галюцинація здатна на таке?

Увійшовши з Малом до лісу, я здригнулася. Невже це був якийсь прояв Дарклінґових нових сил? Я жахалася гадки, що він міг якимось чином прокласти собі шлях до моїх думок, та альтернатива була значно гіршою.

«Ти не можеш задурно порушувати правила цього світу». Я притиснула до себе руку, відчуваючи, як луска морського батога дряпає шкіру. «Забудь про Морозова і його божевілля». Можливо, я просто втрачала глузд.

— Мале, — заговорила, не знаючи, що саме збираюся сказати, — третій підси…

Він притиснув палець до губ, і його жест так нагадував Дарк­лінґів, що я мало не зашпорталася, та наступної миті почула шурхіт, і з-за дерев вийшов Васілій. Незвично було бачити принца за межами Ґранд-Палацу, і на мить я просто застигла. Потім оговталася від подиву і вклонилася.

Васілій відповів мені кивком, а Мала проігнорував цілковито.

— Мой царєвіч, — привіталася я.

— Аліно Старкова, — всміхнувся у відповідь принц. — Сподіваюся, ти подаруєш мені хвилинку свого часу.

— Звичайно, — відповіла я.

— Я буду в кінці стежки, — повідомив Мал, кидаючи на Васілія підозріливий погляд.

Принц дивився, як хлопець віддаляється.

— Дезертир ще не зрозумів, де його місце, правда ж?

Я прикусила язика, стримуючи розлючену відповідь.

— Що я можу зробити для вас, мой царєвіч?

— Будь ласка, — попросив він, — мені більше подобатиметься, якщо ти називатимеш мене Васілієм, принаймні коли ми наодинці.

Я кліпнула. Раніше мені ніколи не доводилося залишатися з принцом на самоті, та й зараз цього не надто хотілося.

— Як ти влаштувалася в Маленькому Палаці? — поцікавився він.

— Дуже добре, дякую, мой царєвіч.

— Васілій.

— Не знаю, чи гоже мені так неофіційно звертатися до вас, — шанобливо відповіла я.

— А до мого брата ти звертаєшся на ім’я.

— Ми з ним познайомилися за… незвичних обставин.

— Я знаю, він уміє бути дуже чарівним, — повів далі Васілій. — Але тобі слід знати, що також він дуже оманливий і дуже розумний.

«Це, безумовно, правда», — подумала я, та вголос сказала лише: — У нього незвичний розум.

Принц фиркнув.

— Якою дипломатичною ти стала! У тобі є щось дуже свіже. Не сумніваюся, що з часом, попри скромне минуле, ти навчишся поводитися зі стриманістю та елегантністю справжньої шляхтянки.

— Маєте на увазі, навчуся стуляти пельку?

Васілій несхвально шмигнув носом. Мені слід було закінчувати цю бесіду, доки я не образила