Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

— Дякую, — тихо відповіла я, усміхнувшись.

І коротка тиша знову накрила нас, проте цього разу вона здавалася не порожньою, а затишною, ніби огортаючи нас теплим пледом.

— Як ти взагалі це робиш? — раптом спитала я, порушуючи наше мовчання.

Камілло підняв на мене здивований погляд.

— Що саме?

— Так просто розмовляєш про речі, які, мабуть, болять, — я кивнула в його бік, стискаючи пусту чашку. — Ти навіть жартуєш про це, ніби це нічого.

— Звичка, — він зітхнув та нахилив голову, задумливо дивлячись на мене. — Коли живеш у такому ритмі, то або вчишся сміятися над усім, або... ламаєшся. Я обрав перше.

— І ти жодного разу не хотів… ну, просто втекти від усього цього?

Його губи смикнулися у слабкій усмішці, проте очі залишалися серйозними.

— Хотів… Але я не такий. Я не з тих, хто здається. А ще… я маю друзів, які нагадують, що життя — це не тільки боротьба.

— Кармен, Ніно, Кірін і Ясмін?

— Так, — Камілло усміхнувся. Щиро і тепло... — Вони, мабуть, моя опора, навіть якщо ми часом сваримось, чи жартуємо одне з одного, часом занадто жорстко.

— Це добре, — тихо сказала я, посміхнувшись.

— А ти? — спитав він раптом, нахилившись трохи ближче. — Маєш когось, хто тримає тебе на плаву?

Я задумалася, покусуючи губу. Образи старих друзів, родини, людей із мого минулого виникли перед очима, однак всі вони здавалися такими далекими…

— Зараз? Ні, — тихо зізналася я. — Але, мабуть, це мій вибір.

— Вибір?

— Так легше, — я опустила очі на свою чашку. — Коли поруч нікого немає, ти не боїшся, що хтось розчарує тебе… або що ти розчаруєш когось.

Камілло мовчав, і це змусило мене знову подивитися на нього. У його погляді було щось, чого я не могла зрозуміти — співчуття, сум чи, можливо, навіть віддзеркалення його власних думок.

— Звучить самотньо, — зрештою сказав він.

— Можливо, — відповіла я. — Але так безпечніше.

— Знаєш, Вікторіє, — він трохи нахилився вперед, тримаючи мій погляд. — Безпека — це добре. Але іноді варто ризикнути. Бо інакше ти можеш пропустити щось справді важливе.

Його слова змусили мене затримати дихання. Я не знала, що відповісти. Було так дивно й водночас комфортно чути це від нього.

— Можливо, ти правий, — врешті промовила я, опустивши погляд.

Камілло простягнув руку і легенько постукав пальцем по моїй чашці.

— Знаєш, я завжди правий, — впевнено заявив він із грайливою усмішкою, але в його очах все ще було те саме тепло.

Я засміялася, похитавши головою.

— Ти впевнений у собі.

— Хтось має бути..