Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

Камілло

— Дякую, що погодився приїхати, — сказав Кірін, як тільки я наблизився до нього. Він виглядав як завжди: у простій світлій сорочці, злегка підкочених рукавах і невимушеній усмішці. Вранці він попросив терміново приїхати до нього, адже він має якусь «справу року». То ж я вже був у нього, пропустивши своє ранкове тренування.

— Все добре, я не один, — усміхнувся я, відступаючи трохи вбік, аби він побачив Вікторію.

— Привіт, — м’яко промовила вона, схрестивши руки перед собою. Її голос звучав трохи невпевнено, але в ньому відчувалась теплота.

— О, ти теж тут? — здивувався Кірін, проте його усмішка стала ще ширшою. Він підійшов ближче й обійняв її, чим змусив мене злегка підняти брови. — Це навіть краще! Ходімо на терасу.

Я вже часто бував у нього вдома. Напевно, інколи навіть більше, аніж у своїх батьків. В брата було просторо. Його будинок взагалі відрізнявся від мого. Коли я більше обожнював класику та щось вінтажне, Кірін віддавав перевагу модерну та мінімалістичності.

— Нічого не змінилось, — кинув я, піднявши підозрілий погляд на фасад його будинку. — Ти казав, що зробив ремонт, але нічого не змінилось.

— Помиляєшся, — брат усміхнувся, кидаючи погляд на свій маєток. — Я збільшив територію. Викупив сусідній дім, думаю, що зроблю там сад. Або… — він зробив паузу й хмикнув. — Або.. Дитячий майданчик.

Я скосив на нього очі, але промовчав. Майданчик? У нього навіть стосунків немає, для кого це все?

Коли ми дійшли до тераси, я знову відчув те саме захоплення, яке виникало щоразу, коли я тут бував. Просторі м’які дивани, елегантний електричний камін, що давав затишне тепло, і мінімалістичний дизайн, який створював відчуття гармонії.

— Твоя улюблена частина будинку, так? — запитав Кірін, підхопивши мене на тому, як я розглядав простір.

— Можливо, — відповів я, обережно сідаючи на диван.

— Ти б міг зробити собі щось подібне, — сказала Вікторія, сідаючи поруч. Її погляд зупинився на деталях інтер’єру.

— Я думав про це, — зізнався я. — Але вирішив вигадати щось своє.

Вона кивнула, ніби погоджуючись.

— Зачекайте мене тут, я на хвилинку, — сказав Кірін і швидко зник за дверима будинку.

— Тут справді дуже гарно, — промовила Вікторія, трохи нахилившись уперед, аби краще роздивитися терасу.

— Кірін сам усе проєктував. Він архітектор, тому це його… світ.

— Напевно, це непроста професія, — задумливо прошепотіла вона. — Моя знайома хотіла стати архітектором, але не пройшла художній конкурс.

— Для Кіріна це було природно. Він ще дитиною малював у блокнотах ескізи будинків, — я злегка посміхнувся, згадуючи, як він годинами сидів за столом з олівцем у руці, поки я дурів на вулиці.

Раптом з дому почулися кроки, і ми різко обернулися.

— Ми повернулися! — радісно вигукнув Кірін, тримаючи на руках маленьке дитя.

— О боже, — я підвівся, розширивши очі. — Це що?

— Привітайся з Ніколь.

— Я все ще не вірю, що твоя мама народила вдруге у сорок два, — пробурмотів я, протягуючи руки, аби взяти малу.

— Це взагалі-то твоя сестра також, — кинув Кірін, сівши навпроти. — Якщо ти забув, Камілло.

— Не забув, — тихо сказав я, дивлячись на малечу, яка уважно вивчала мій ланцюжок на шиї. — Привіт, Ніколь. Як твої справи?

Авжеж, вона нічого не відповіла, утім її посмішка й грайливі рухи крихітними ручками змусили мене теж посміхнутися.

— Чому вона все ще не говорить? — здивовано запитав я, піднявши очі на брата.

— Їй тільки три, дурню, — буркнув він, похитавши головою. — Дай їй звикнути до тебе. Вона боїться.

— І що? Я вже у рік я бурмотів щось таке, що й зараз не завжди можу повторити.

— Знаєш, і нічого не змінилось і в двадцять шість.

Я закотив очі, похитавши голову, і знову перевів погляду на малу, яка продовжувала гратись з моїм ланцюжком на шиї. Її сірі очі уважно зупинились на мені, і я не знайшов нічого кращого, аніж показати їй язик. І вона засміялась.

— Вона тебе любить, — тихо сказала Вікторія, простягаючи руку до Ніколь, яка тут же схопила її пальці.

— Любить? — скептично запитав я, дивлячись на її ясні очі. — Вона бачить мене втретє у житті, тому не думаю…

— Подивися, як вона сміється! — Кірін посміхнувся, хитаючи головою. — Ти навіть не уявляєш, який ти добрий із дітьми, брате.

Я важко видихнув, але не зміг не погодитися. Ніколь була напрочуд милою, і я все частіше ловив себе на думці, що мені хочеться дізнатися більше про це маленьке диво, яке тепер було частиною нашої родини.

— Я просто боюся дітей…

— Боїшся? — здивовано перепитав Кірін, і його сміх розсипався терасою. — Камілло, ти навіть у цьому вмієш бути драматичним!

— Я навіть тримати їх боюсь, а ти передав мені її. І.. Добрий із дітьми? Ти жартуєш, — я хмикнув, але усмішка не сходила з мого обличчя, коли я акуратно передавав Ніколь назад братові. Дівчинка ж радісно потягнулася до мого ланцюжка знову, наче вирішила, що тепер я її власність.