Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

— Я серйозно, — сказав Кірін, вмощуючи малу собі на коліна. — Знаєш, ти маєш дивовижну здатність приховувати свою людяність за маскою дурного сарказму.

— О, дякую, — буркнув я, сівши назад на диван. — Якщо це твоя «справа року», то, здається, я витратив час даремно.

— Насправді, це ще не все, — Кірін піднявся, обережно передаючи Ніколь одній зі своїх нянь, яка щойно вийшла на терасу. — Тепер, коли ти побачив мою маленьку принцесу, у мене є пропозиція.

— Пропозиція? — я підняв брови, спершись ліктями на коліна.

Кірін завжди був майстром несподіваних ідей, і сьогоднішній день не став винятком. Щойно він повернувся з дому з двома великими аркушами паперу та кількома яскравими маркерами, я вже зрозумів, що мене чекає щось дивне.

— Камілло, ти ж знаєш, що я не люблю марнувати час, — почав він, розстилаючи перед нами на столику тераси якийсь креслярський шедевр.

— Це очевидно, — пробурмотів я, ковзаючи поглядом по хитромудрих схемах і стрілках, які виглядали більше як абстрактне мистецтво, ніж план чогось реального.

— Це мій новий проєкт, і я хочу, щоб ти був його частиною.

— Я боюся навіть питати, що це, — відповів я, похитавши головою. — Сподіваюся, це не черговий «геніальний» план розбудови твого маєтку?

— Ні, цього разу це щось значно більше, — Кірін відкрив одну зі схем і обвів її червоним маркером.

— Тоді… Слухаю, — гучно сказав я, схрестивши руки.

— Я планую створити культурно-спортивний центр, — почав він, поки я уважно вдивлявся в креслення. — І не просто центр, а місце, яке стане серцем нашого міста.

— Серце міста? — я скептично підняв брови.

— Уяви: сучасний простір для тенісу, баскетболу, скелелазіння та навіть фітнесу, — він жестом показав на одну зі схем, посміхнувшись. — А тут — парк із затишними зонами для відпочинку, літній театр просто неба, кафе…

— Це звучить як божевілля, — я похитав головою, хоча в глибині душі вже був вражений. А потім, кинув короткий погляд на Вікторію, яка виглядала не менш зацікавленою.

— Це звучить як мрія, — зупинив мене Кірін, а його голос набув того переконливого тону, від якого я завжди знав, що він з легкістю може продати пісок у пустелі. — Ми не просто створимо зручності для спорту й відпочинку. Ми дамо людям місце, де вони зможуть бути собою, об’єднатися, знайти щось нове.

— Ти плануєш зробити це сам? — запитав я, відкидаючись на спинку дивана.

— Ні, для цього мені потрібна допомога, — зізнався він, склавши руки на столі. — Твоя допомога.

— Моя? — я розсміявся, хоч і не без нервовості. — Якщо ти забув, Кірін, то я тенісист, спортсмен, а не архітектор, фінансист, чи будь-хто там ще.

— Саме так, Камі, — серйозно сказав він, нахиляючись вперед. — Я хочу, щоб ти став обличчям нашого проєкту. Ти — чемпіон, тебе знають, тебе люблять. І ти ідеально уособлюєш те, що ми хочемо передати цим центром: наполегливість, перемогу, єднання.

Я мовчав, переварюючи його слова. Бути частиною такого масштабного проєкту було… заманливо. Однак це вимагало часу, сил і зобов’язань, які мені зовсім не хотілося брати на себе.

— Це серйозно, Кіріне, — я повільно промовив, опускаючи очі. — Ти впевнений, що хочеш цього?

— Я впевнений, що ми зможемо зробити щось велике. Але я не прошу відповіді прямо зараз. Подумай.

— Дозволь ще запитання, — втрутилася Вікторія, яка мовчки сиділа поруч, уважно слухаючи розмову. — Де саме буде цей центр?

Кірін повернувся до неї з теплою посмішкою, вказуючи на іншу схему.

— Є ідеальний шматок землі на околиці міста. Колись там була фабрика, проте зараз вона.. занедбана. Місце в центрі природи, недалеко від озера.

— Це… звучить справді чудово, — відповіла вона, а її очі блищали зацікавленістю.

Я глянув на Вікторію, а потім на брата. Їх ентузіазм був заразним.

— Гаразд, — сказав я нарешті. — Дай мені час обміркувати це.

— Ідеально! — усміхнувся Кірін, потираючи руки. — Я знав, що ти не зможеш сказати «ні». Ти ж завжди хотів не просто грати в теніс, а навчати й інших.

І так… цього не знав ніхто. Краєм ока, авжеж, я помітив зацікавлений погляд Вікторії на собі. Здається, Кірін завжди був майстром переконання. А тепер я стояв на порозі чогось, що могло змінити не лише місто, але й моє власне життя.

Кірін, задоволений, піднявся зі свого місця і налив нам соку з графина, що стояв на невеликому столі поруч. Його енергія була майже відчутною, і, здається, навіть Вікторія трохи розслабилася, спостерігаючи за його жвавістю.

— Добре, — почав він, передаючи мені склянку. — Що ж, перший крок зроблено.

— Перший крок?

— Так, ти вже погодився подумати, а це половина успіху, — він підморгнув, а я тільки хмикнув, хоч у глибині душі розумів, що він має рацію.

Вікторія усміхнулася, беручи свою склянку.

— Мені теж подобається ця ідея, — промовила вона, звертаючись до Кіріна. — Я не архітектор, утім навіть я розумію, наскільки важливий такий проєкт для міста.