Читати книгу - "Місяць, обмитий дощем"

«А як же вся світова література? — подумалось мені. — Вона ж переповнена такими хлюпиками, нездарами, зайвими людьми. А успішні досягають успіху лише йдучи по головах, а часто й трупах. Геть як у житті реальному. А письменники, якщо й співчувають, то тільки цим нещасним».

Отож, мій роман був би свого роду полемікою з цією пані, але навряд чи її переконав би, якщо вже не переконали доти написані твори далеко ліпшими й відомішими майстрами, ніж я, насамперед класиками.

Та чи й варто було її переконувати?

Може, справді варто?

Раптом мені пригадалися, стали наповнювати простір, оживати, ледь не простягати руки персонажі, котрих слід було, за велінням пані письмачки, викинути геть. Насамперед примчався на своєму Росінанті худорлявий, напівбожевільний з точки зору «правильних читачів» гідальго Дон Кіхот, а далі герої Стерна, Гофмана, Гоголя, Бальзака, Флобера, Достоєвського, Кафки, Пруста (хоч і витончені аристократи, але замість того, щоб гребти грошики, терзаються бозна чим), Фолкнера, Стефаника, Підмогильного, Андріяшика, Ульяненка… і… їх так більшало, що довелося виходити на вулицю, а там сусід зі своїми скаргами, а далі зграя бомжів-безхатьків. Я став подумки шукати, кого б їм протиставити — багатого, успішного, до того ж позитивного, морально досконалого. У житті такого не було. У літературі знайшов хіба що Робінзона Крузо, тільки він жив і діяв самочинно на безлюдному острові, доки не з’явився П’ятниця, до того ж не був надто багатим. Ще й самотнім. Поруч стали хіба що герої соцреалістичних творів, та з романів деяких сучасних українських письменників, котрі на письмі чесно заробляють цілі маєтки, а не крадуть і не беруть хабарі, не обдурюють, як то насправді. Але ж пані вимагала ще й переконливих героїв, а таких у соцреалістів, нацреалістів і постморденістів не водилося. Хоч сядь та плач, а заодно переписуй усю літературу. Правда, є герої, які борються, та й вони зазнають поразки, як от старий рибалка Сантьяго у Хемінгуея. Назвати успішним його ніяк не можна — акули з’їдають спійману ним рибину.

Жарти жартами, але проблема існує. Не проблема, а проблемище. І тут письменникам набагато легше, ніж Творцеві чи пані Природі. Бо письменникам, теперішнім чи колишнім, що — взяв і нафантазував (хоча щось не фантазують у правильному напрямку), а реальний світ ось він, як і література — аж кишить невдахами, каліками, тими, хто простягає руку в надії на копієчку (негідників, котрі на цьому роблять свій бізнес, не рахуємо), хто взагалі напівбожевільний або й зовсім несповна розуму. Де вони взялися, чому вони такі, яке мають право взагалі існувати на цьому світі… А таки ж існують, і добропорядні люди сахаються від них, мов дідько від ладану. Інші співчувають, але теж на вулиці поспішають бридливо пройти повз. І питають (себе, подібних): «Хто заважає цим (безліч негативних епітетів) жити, як належить?» У тому-то й річ, що ніби й ніхто, а вони живуть. Не так, як треба, а як уміють. А поруч ті, у кого свої принципи: «Краще їх не помічати». А вже помітиш, то висловити своє «фе».

Не раз доводилося чути про всіляких нещасних й інше: «Чому ж він не бореться, чому опустив руки?» Неправда, бореться, чіпляється за життя, як може. Ті безхатьки, котрі збирають порожні пляшки, щоб здати їх за копійки, макулатуру, металобрухт і т. ін., часто гарні колись чоловіки й жінки, ще й як чіпляються за життя. Інакше не вміють.

А ще існують аутисти, дауни, люди з психічними й рідкісними хворобами, кількість яких збільшується. Проте щось мені заважає визнати вчення Дарвіна про еволюцію видів. Про те, що в цьому світі просто-напросто виживає сильніший (і повинен вижити), а доля лузерів гідна хіба зневаги. Що це такі собі живі «відходи виробництва».

І як виконати побажання чи заповіт класика, котрий повчав, що в людині повинно бути все прекрасним — і тіло, і те, що в помислах… Думка. Правда, кардинальний спосіб, як досягти цього, зокрема щодо тіла, бо само собою розумілося, що в людини, досконалої фізично, буде й гарна мораль, винайшли у давньогрецькому місті Спарта. Тут усі громадяни були зобов’язані приносити новонароджених малюків до ради старійшин, і сивобороді мужі ретельно оглядали тих пуцьверіньків і визначали їхню подальшу долю. Гарно виглядаєш, міцненький, очі світяться розумом — живи, примножуй у майбутньому славу і справу спартанської держави. Хирляк, якось не так тіпаєшся, оченята каламутні — таких викинути у провалля. І викидали, і батьки, звиклі до бездушного, але правильного закону, не протестували або майже не протестували (бо були й такі, хто пускав сльозу за своїми чадами або гірше того — вдавався до істерик) і тремтіли, щоб вродилося дитятко гоже, таке, як належить. Тих, котрі були визначені до життя, гартували (особливо хлопчиків), і виростали вони нівроку.

Тільки от біда… Спарта славилася своїми воїнами, але не дала світу жодного мислителя, мудреця, філософа, письменника, винахідника, та й видатних правителів, полководців — раз, два й на цьому кінець. Ну відомий Фермопілами цар Леонід, ще цар Агіс, ще хай два-три за всю історію вояки. А у вічного суперника Спарти Афін звички викидати у провалля недосконалих дітей не було, і там світ збагатило ціле сонмище імен. Від Сократа до Перікла, від Есхіла до Фемістокла, ну й так далі. Серед них не бракувало і кульгавих, і потворних на обличчях. Таких як Езоп. І хирлявих.

Звісно, не всі серед них були геніями й видатними. Але надія на них була. І чомусь мені здається, коли старійшини вирішували долю новонароджених дітей у Спарті, з-за колон, кущів і чогось ще визирали лукаві пики Гітлера, Гіммлера, Гебельса і їм подібних. І огидно нишком хихотіли. Через багато століть вони висунуть на світ Божий теорію про чистоту раси і стерилізацію тих, хто може дати не таке, негідне потомство.

Але мова не про цих покидьків. Мова про одвічні питання: «Чому?» й «Навіщо?» Чому і навіщо з’являються на світ люди, які ні собі, ні родині, ні суспільству користі не приносять? Можна пояснити це всілякими мутаціями, збоєм, генетикою взагалі, наявністю зайвої хромосоми. Тоді прямий шлях в обійми розумного дядька Дарвіна. Чогось не хочеться.

Але є й люди, котрі приносять певну користь, але не такі за своєю суттю. Взагалі-то не такі, але… Інші згодні навіть за певних обставин визнати їхню корисність, потрібність їхніх дій. Коли вони роблять те, що може вписатися в нормальний, визнаний іншими плин життя. А таке буває.

Але настала пора розповісти про чоловіка, котрий не став героєм мого роману, який мав називатися так, як і цей мій есей. Уперше звернув на нього увагу в котрийсь з років на початку нинішнього століття. Ще в столітті минулому в нашому Луцьку, як і скрізь, з’явилися, стали заполонювати вулиці