Читати книгу - "За моїм щитом, Ханна Кір"

Та одного разу Мати-Світло опустилась глибоко-глибоко, шукати душу дитини, що загубилась між світами. І там, у самій темряві, побачила Його. Не як ворога. Не як зло. А як самотність, що втомилась бути темною.

Кажуть, не сказала вона жодного слова. Лиш торкнулась його обличчя.

Кажуть, він тоді вперше заплакав.

З того дотику і зродилось дитя. Не світле й не темне, а двоє в одному. І було воно Дитям Світанку — бо ж хто бачив, той знає, як перед світанком темно, а після — світло, і все це одне ціле.

Дитя те могло говорити до серця, і до страху. Могло зцілити — і знищити. Люди боялись, бо не могли зрозуміти: чи то святий, чи то проклятий.

А тоді Дитя зникло.

Не померло, не втекло — просто щезло, як сон, що його не втримати після пробудження. Земля ще довго тремтіла після того, як останній його крок зник у тиші.

Кажуть, не витримало світло — і відступило. Не витримала тінь — і згорнулась у себе. Світ став таким, як і був до того: поділений, ламкий, з дірками в пам’яті. Але з тих пір у деяких людей з’явився дивний неспокій — туга, яку важко назвати, наче хтось десь обіцяв більше, ніж світ дозволяє.

І ще кажуть, що вночі, коли небо ніби забуло зорі, а серце рветься на двоє — це десь згадує себе те Дитя. Не словами, не голосом, а тишею, в якій кожен сам чує правду.

Бо ж якось воно вже народилось. І якщо раз — то, може, іще». 

Перевела погляд на Ройса. Його обличчя було сконцентрованим та незворушне.

Не може. Це дивна легенда, яка не несе жодного сенсу. Казочка для дітей. Магія світла і тіні мала бути несумісною.

Але під текстом — символ, який ми шукали. Чорний півмісяць. Той самий, що був на руці вбивці Каріма, на тілі теронійця. Він був тут.

Я ні секунди не вагалась. Вирвала сторінку. Шурхіт був гучнішим, ніж я очікувала. Папір хруснув, як сніг на морозі, і я сховала його під мантію.

І в той самий момент щось задрижало. Полиці — ніби їх хтось штовхнув. Повітря стало густішим. Із темряви почувся гуркіт. Низький, давній, магічний. 

— Всі чули те саме, що і я? — обережно прошепотів Гарт.

Ми перезирнулись. У моїй голові — тільки один голос: "Біжи". Але ноги не слухались.

І тоді все почало рухатись.