Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

— Я ще не готова до весіль. До заяв. До “ми — назавжди”.

— А я й не прошу.

— Але… я хочу, щоб ми жили, як двоє людей, яким добре поруч. Без страху. Без рамок. Без гри.

— Я вже живу так. І чекатиму, доки ти будеш готова назвати це родиною.

Наступного дня я прокинулась і написала Наталі.

“Ми все. Ми виграли. Не суд. Себе.”

Вона відповіла миттєво:

“Я плачу. Якби могла — прилетіла б. Але зараз тільки обіймаю словами. Ти — моя героїня.”

Через кілька днів я пішла на масаж до Марічки.

— Ну що, красуне, повернулась з поля бою?

— З перемогою.

— А я ж казала: ти не просто клієнтка. Ти — вітер. І коли вітер проходить — усе змінюється.

— Я більше не вітер. Я — небо.

І справді. Уперше за багато років я відчула, що не обмежена нічим. Не визначена минулим. Не тримаюся за те, що було.

Я дозволила собі жити.

Просто. Без гасел. Без «треба». Без «раптом».

На Різдво ми прикрашали ялинку.

Ліза вішала іграшки і шепотіла:

— Це — за тата. А це — за маму. А це — за нас усіх.

— А ця? — спитала я, тримаючи прозору кульку з блискітками.

— Це — за майбутнє.

І я повісила її першою.

Увечері я знову відкрила блокнот. І написала:

«Не важливо, хто був проти тебе. Якщо ти — за себе.

І не важливо, скільки разів тебе ламали.

Бо якщо ти змогла пройти все —

ти вже не та, що була.

Ти — жінка, яка вміє виживати. І — жити.»