Читати книгу - "Бляшаний барабан"

— Не тра' було туди лізти! — сердито пробурчала матінка Тручинська й висмикнула дротика зі свого вузла. — Самбо до церкви ніколи ані ногою. Навіть навпаки!

Герберт відмахнувся й, не поправляючи підтяжок, волочачи за собою сорочку, почвалав до клозету. Невдоволено пішов, невдоволено й кинув через плече:

— Відтоді й оцей рубець! — Одне слово, рушив у дорогу так, ніби хотів раз і назавжди відмежуватися й від церкви, й від пов'язаної з нею різанини, так ніби клозет — саме те місце, де можна лишитися вільнодумцем, чи стати ним, чи укріпитися в своєму вільнодумстві.

Кількома тижнями пізніше я застав Герберта мовчазним і не готовим відповідати на мої запитання. Він видався мені навіть засмученим, хоч звичної пов'язки на спині в нього й не було. Ба більше, він цілком спокійно лежав собі горілиць на канапі у вітальні, а не в своєму ліжку й не поранений. І все ж таки Герберт справляв враження тяжкопораненого. Я чув, як він зітхає, як звертається до Бога, до Маркса й Енгельса і проклинає їх. Час від часу він скидав угору кулака й сварився комусь, потім кулак важко падав йому на груди, і Герберт проробляв те саме з другим кулаком, одне слово, бив себе в груди, мов католик, коли той кричить: «Меа culpa, mea maxima culpa!»[7]

Виявляється, Герберт убив капітана якогось латвійського судна. Щоправда, суд його виправдав — кельнер діяв, як це досить часто буває з людьми такої професії, в межах самооборони. Однак виправдальний вирок — це виправдальний вирок, а латвієць так і лишився мертвим латвійцем і важким тягарем ліг на кельнерову душу, хоч люди й казали, що капітан той був чоловік хирлявий та ще й хворий на шлунок.

На роботу Герберт уже не вийшов. Звільнився. Власник шинку Штарбуш частенько навідувався до нього, сідав на канапу або за стіл до матінки Тручинської на кухні й діставав із теки для Герберта пляшечку ялівцівки, а для матінки Тручинської — двістіп’ятдесятиграмовий пакуночок необсмажених кавових зерен, які одержував з Вільної гавані. Потім або намагався вмовити самого Герберта, або вмовляв матінку Тручинську вмовити свого сина. Однак Герберт лишався твердий — або м'який, називайте це як завгодно, й кельнерувати в шинку більш не хотів, а вже в Нойфарвасері, навпроти моряцької церкви — й поготів. Він узагалі не бажав тепер кельнерувати, бо хто кельнерує, того ріжуть ножами, а кого ріжуть ножами, той колись уб'є невеличкого хирлявого латвійського капітана — тільки через те, що схоче відштовхнути від себе того капітана, тільки через те, що не схоче, щоб латвійський ніж, окрім усіх отих фінських, шведських, польських, ножів з Вільного міста й Німецького райху, лишив ще й латвійського рубця на вздовж і впоперек списаній спині такого собі Герберта Тручинського.

— Краще вже я піду на митницю, ніж знов стромляти голову в кельнерське ярмо у Нойфарвасері, — сказав Герберт.

Проте на митницю він так і не пішов.

Ніоба

У тридцять восьмому збільшили митні збори й тимчасово закрили кордон між Польщею і Вільним містом Данцигом. Тепер моя бабця вже не могла приїздити вузькоколійкою в базарні дні до Ланґфура, і свій рундучок їй довелося закрити. Вона лишилася сидіти, так би мовити, на своїх яйцях, не маючи великого бажання їх висиджувати. У порту вже й небо просмерділося оселедцями, товару збиралися гори, державні мужі провадили зустрічі й ухвалювали рішення, тільки мій товариш Герберт — безробітний, не в злагоді з самим собою — лежав на канапі й роздумував як людина, схильна до серйозних роздумів.

А митниця ж давала і заробіток, і хліб. Давала вона й зелену уніформу та зелений кордон, який варто було охороняти. Герберт так і не пішов на митницю, не хотів він уже й кельнерувати, а хотів лише лежати на канапі й роздумувати.

Але людина має десь працювати. Так гадала не тільки матінка Тручинська. Вона хоч і не послухалася власника шинку Штарбуша й не стала вмовляти сина знов піти кельнером до Фарвасера, однак зігнати Герберта з канапи була теж не проти. Та йому й самому невдовзі набридло їхнє двокімнатне помешкання, й роздумував він тепер лише про людське око. Одного чудового дня Герберт почав переглядати оголошення в «Останніх вістях» і — хоча й не без відрази — у «Форпості», шукаючи роботу вантажника в порту.

Я б допоміг йому залюбки. Хіба такому чоловікові, як Герберт, подобає міняти професію, яка його гідна, й шукати в портовому місті ще якихось приробітків? Проситися, щоб узяли на день попрацювати, перебиватися тимчасовим наймом, прикопувати протухлі оселедці? Я просто не міг собі уявити, як Герберт стоїть на молу в Мотлау, плює на чайок і все жує та пережовує тютюн. І в мене народилася ідея: створити разом із Гербертом свою фірму: один раз на тиждень чи й на місяць дві годинки напружено попрацюємо — і ми вже заможні, шановані люди. Оскар набув у цій галузі неабиякого досвіду й своїм усе ще алмазним голосом розтинав би багаті вітрини, а водночас і стояв би на чатах, тоді як Герберт ураз, як кажуть у таких випадках, виявлявся б напохваті. Нам не потрібні були б зварювальні апарати, підробні ключі, скриньки з усіляким інструментом. Ми б обходилися без кастетів і пістолетів. «Чорний воронок» і ми — то були б два окремі світи, які б не мали потреби перетинатися. А Меркурій, бог злодіїв і торгівлі, поблагословив би нас, бо я, народжений під знаком Діви, носив би його печать, яку при нагоді ставив би на тверді речі.

Замовчувати цей епізод було б безглуздо. Розповім про нього коротенько, тільки щоб ніхто не думав, що це — моє зізнання. Поки Герберт був без роботи, ми з ним скоїли двоє пограбувань, сказати б, середнього рівня тяжкости — в гастрономічних крамницях — і одне, серйозне, в хутряній крамниці: три голубі песці, один котик,